Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Побачивши, що хтось увійшов, Анна Ричардівна скочила, кинулася до бухгальтера, вчепилася у вилоги його піджака, стала термосити бухгальтера й кричати:

— Слава Богу! Знайшовсь хоч один хоробрий! Усі порозбігалися, всі зрадили! Ходімо, ходімо до нього, я не знаю, що робити! — І, ридаючи без утаву, вона потягла бухгальтера до кабінету.

Потрапивши до кабінету, бухгальтер найперше впустив портфеля, і всі думки в його голові полетіли шкереберть. І слід сказати, було через що.

За величезним письмовим столом з масивною чорнильницею сидів порожній костюм і невмоченим у чорнило сухим пером водив по папері. Костюм був при краватці, з кишеньки костюма стирчало самописне перо, та над коміром не було ані шиї, ані голови, так само як з манжет не визирали п’ястя рук. Костюм був поринутий в роботу й геть не помічав тієї метушні, що панувала довкола. Почувши, що хтось увійшов, костюм відкинувся в кріслі, і над коміром прозвучав добре знаний бухгальтерові голос Прохора Петровича:

— У чому річ? Воно ж на дверях написано, що я не приймаю.

Красуня секретар йойкнула і, ламаючи руки, скрикнула:

— Ви бачите? Бачите?! Немає його! Немає! Поверніть його! Поверніть!

Тут до дверей кабінету хтось поткнувся, охнув і вилетів геть. Бухгальтер почув, що ноги йому затремтіли й сів на краєчок стільця, не забувши, втім, підняти портфеля. Анна Ричардівна скакала навкруг бухгальтера, терзаючи його піджак, і лементувала:

— Я завжди, завжди зупиняла його, коли він чортихався! От і дочортихався! — Відтак красуня підбігла до письмового столу й музичним ніжним голосом, дещо гугнявим після плачу, заволала: — Прошо! Де ви?

— Хто вам тут «Проша»? — запитав пихато костюм, ще глибше завалюючись у кріслі.

— Не впізнає! Мене не впізнає! Ви розумієте? — заголосила секретар.

— Прошу не голосити в кабінеті! — вже злостячись, сказав оприскливий костюм у смужку й рукавом підтяг до себе свіжу пачку паперів з виразною метою поставити на них резолюції.

— Ні, не можу бачити цього, ні не можу! — зарепетувала Анна Ричардівна, і вибігла до секретарської, а за нею, мов куля, вилетів і бухгальтер.

— Уявіть, сиджу — розповідала, тремтячи з хвилювання, Анна Ричардівна, знов уп’явшись в рукав бухгальтера, — коли входить кіт. Чорний, здоровий, як бегемот. Я, природно, кричу йому «дзусь!» Він — геть, а замість нього входить товстун, теж з якоюсь котячою мордою, і каже: «Що ж це ви, громадянко, відвідувачам «дзусь» кричите?» І просто шасть до Прохора Петровича, я, звичайно, за ним, кричу: «Ви з глузду з’їхали?» А він, нахаба, впрост до Прохора Петровича й сідає навпроти нього в крісло! Ну, той… він — доброї душі людина, але нервовий. Скипів! Не заперечую. Нервова людина, працює як віл, — скипів. «Ви чого, каже, без доповіді лізете?» А той нахаба, уявіть, розсівся у кріслі й каже посміхаючись: «А я, каже, з вами дільце прийшов облагодити». Прохор Петрович скипів знову ж таки: «Я зайнятий!» А той, подумайте лише, відповідає: «Ба нічим ви не зайнятий…» Га? Ну, тут вже, звісно, терпець Прохорові Петровичу урвався, і він закричав: «Та що ж це таке? Вивести його геть, чорти б мене вхопили!» А той, уявіть, осміхнувся та й каже: «Чорти щоб ухопили? А що ж, це можна!» І, торох, я не встигла зойкнути, дивлюся: нема цього з котячою мордою й си… сидить костюм… Геее! — розіп’явши рота, що вже зовсім втратив обриси, заголосила Анна Ричардівна.

Захлинувшись голосінням, вона перевела подих, та стала верзти щось вже геть несусвітне:

— І пише, пише, пише! Здуріти можна! Телефоном говорить! Костюм! Усі порозбігалися, мов ті зайці!

Бухгальтер тільки стояв та трусився. Але тут доля його виручила. До секретарської спокійною діловою ходою входила міліція числом двоє чоловік. Узрівши їх, красуня заголосила ще дужче, тикаючи рукою в двері кабінету.

— Не будьмо голосити, громадянко, — спокійно сказав перший, а бухгальтер, відчуваючи, що він тут зовсім зайвий, вискочив із секретарської і за хвилину вже був на свіжому повітрі. У голові його був якийсь протяг, гуло, як у димарі, і в цьому гудінні чулися уривки капельдинерських оповідок про вчорашнього кота, що брав участь в сеансі. «Е-ге-ге! Та чи не наш це котик?»

Не домігшись пуття в комісії, добросовісний Василь Степанович вирішив побувати у філії її, розташованій у Ваганьківському провулку[240]. І, щоб заспокоїти себе трохи, пройшов цей шлях до філії пішки.

Міська видовищна філія була розташована в облупленій від часу кам’яниці в глибині двору, і була знаменита своїми порфіровими колонами у вестибулі.

Та не колони вражали цього дня відвідувачів філії, а те, що діялося під ними.

Декілька відвідувачів стояли в оціпенінні й позирали на панночку, що плакала, сидячи за столом, на якому лежала спеціяльна видовищна література, що її панночка продавала. Цієї ж години панночка нікому нічого не пропонувала з цієї літератури й на чулі запитання тільки відмахувалася, а в цей час і згори, і знизу, і з боків, з усіх відділів філії сипався надсадний телефонний дзвін, щонайменше двадцяти апаратів.

Поплакавши, панночка раптово сіпнулася, істерично скрикнула:

— От знову! — і несподівано заспівала тремтливим сопрано:

Славноє море священний Байкал…[241]

Кур’єр, що з’явився на сходах, пригрозив комусь кулаком і заспівав разом із панночкою незвучним, тьмяним підбаском:

Славєн карабль, омульовая бочка!..

До голосу кур’єра долучилися дальні голоси, хор став ширитися, і, нарешті, пісня загриміла в усіх кутках філії. У найближчій кімнаті № 6, де містився рахунково-контрольний відділ, особливо вирізнялася чиясь потужна, з хрипотою, октава. Акомпанував хорові щодалі дужчий тріскіт телефонних апаратів.

Гей, Барґузін… пашевелівай вал!.. —

верещав кур’єр на сходах.

Сльози текли лицем дівиці, вона силкувалася зціпити зуби, та рот її розтулявся сам собою, і вона співала на октаву вище від кур’єра:

Молодцю бить недалєчко!

Вражало безмовних відвідувачів те, що хористи, розсіяні по різних місцях, співали дуже злагоджено, як ніби увесь хор стояв, не спускаючи очей з невидимого дириґента.

Перехожі на Ваганьківському зупинялися біля огорожі двору, дивуючись веселощам, що панували у філії.

Тільки-но перший куплет добіг кінця, спів стих разом, знову ж ніби як за жезлом дириґента. Кур’єр тихо лайнувся і зник.

Тут розчинилися парадні двері, і в них з’явився громадянин у літньому пальті, з-під якого стирчали поли білого халата, а з ним міліціянт.

— Вживіть заходів, докторе, благаю, — істерично крикнула дівиця.

На сходи вибіг секретар філії і, видно, згоряючи з сорому та замішання, промовив, заїкаючись:

— Бачите, докторе, в нас випадок масового якогось гіпнозу… Так от, необхідно… — він