Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

час в будинку Вар’єте з’явилося слідство у супроводі гостровухого, м’язистого, кольору цигаркового попелу собаки з надзвичайно розумними очима. Серед службовців Вар’єте відразу рознеслося шушукання про те, що пес — не хто інший, як славетний Тузбубна[235]. І правда це був він. Поведінка його вразила усіх. Тільки-но Тузбубна вбіг до кабінету фіндиректора, він загарчав, вишкіривши страхітливі жовтуваті ікла, тоді ліг на живіт і з якимось виразом туги й водночас люті в очах підповз до розбитого вікна. Подолавши свій страх, він раптом скочив на підвіконня і, задерши гостру морду догори, дико й хижо завив. Він не хотів йти з вікна, гарчав, і здригався, і поривався скочити униз.

Пса вивели з кабінету й пустили його до вестибуля, звідки той вийшов парадним входом на вулицю й привів тих, хто йшов за ним, до таксомоторної стоянки. Біля неї він слід, яким йшов, загубив. Відтак Тузабубну відвели.

Слідство розташувалося в кабінеті Варенухи, куди й стали по черзі викликати тих службовців Вар’єте, які були свідками учорашніх пригод під час сеансу. Треба сказати, що слідству щокроку довелося долати непередбачувані труднощі. Нитка раз-у-раз рвалася в руках.

Афіші ж бо були? Були. Але за ніч їх позаклеювали новими, і тепер жодної немає, хоч вбий. Звідки узявся цей самий маг? А хто ж його знає. Отже, з ним укладали договір?

— Слід гадати, — відповів схвильований Василь Степанович.

— А як укладали, то він мав був пройти крізь бухгальтерію?

— Щонайдоконче, — відповідав, хвилюючись, Василь Степанович.

— То де ж він?

— Немає, — відповідав бухгальтер, чимдалі більш бліднучи та розводячи руками. І дійсно, ані в актах бухгальтерії, ні в фіндиректора, ні в Лиходєєва, ні в Варенухи жодних слідів договору немає.

А як же прізвище цього мага? Василь Степанович не знає, він не був учора на сеансі. Капельдинери не знають, білетна касирка наморщувала лоба, наморщувала, думала, думала, нарешті сказала:

— Во… Здається, Волянд.

А може бути й не Волянд? Може бути й не Волянд. Може Фалянд[236].

З’ясувалося, що в бюрі іноземців ні про якого Волянда, так само як і про Фалянда, мага, геть нічого не чули.

Кур’єр Карпов повідомив, що нібито цей самий маг зупинився на квартирі в Лиходєєва. На квартирі, певна річ, відразу побували. Жодного мага там не виявилося. Самого Лиходєєва теж немає. Покоївки Груні немає, й де вона поділася, ніхто не знає. Голови правління Никанора Івановича немає, Пролежнєва немає!

Виходило щось згола несусвітнє: зник увесь провід адміністрації, учора був дивний скандальний сеанс, а хто його проводив і на чиє напучення — хтозна.

А йшлося, тим часом, до полудня, коли мала відкритися каса. Та про це, звісно, годі було й казати! На дверях Вар’єте відразу ж було вивішено величезний шмат картону з написом: «Сьогоднішній спектакль скасовується». У черзі почалося хвилювання, починаючи з голови її, та, похвилювавшись, вона усе-таки стала руйнуватися, і за годину приблизно по ній на Садовій не зосталося й сліду. Слідство відбуло, щоб вести далі свою роботу в іншому місці, службовців відпустили, залишивши самих чергових, і двері Вар’єте замкнули.

Бухгальтер Василь Степанович мав терміново виконати два завдання. По-перше, з’їздити до Комісії видовищ та розваг полегшеного типу з доповіддю про вчорашні події, а по-друге, побувати у фінвидовищному секторі з тим, щоб здати вчорашню касу — 21 711 рублів.

Акуратний та сумлінний Василь Степанович запакував гроші в газетний папір, мотузкою перехрестив пакунок, уклав його до портфеля і, добре знаючи інструкцію, скерувався, як звичайно, не до автобуса чи трамваю, а до таксомоторної стоянки.

Тільки-но шофери трьох авт узріли пасажира, що поспішав до стоянки з туго напханим портфелем, як усі троє з-під носа йому поїхали порожніми, чомусь при цьому злісно озираючись.

Вражений цією обставиною, бухгальтер тривалий час стояв правцем, міркуючи, що б воно мало значити.

Хвилини за три під’їхала порожня машина, і обличчя шофера зразу скособочилось, тільки-но він вгледів пасажира.

— Вільна машина? — здивовано кахикнувши, запитав Василь Іванович.

— Гроші покажіть, — із злістю відповів шофер, не дивлячись на пасажира.

Щодалі більше вражаючись, бухгальтер, затиснувши дорогоцінного портфеля під пахвою, витяг із гаманця червінця й показав його шоферові.

— Не поїду! — коротко сказав той.

— Я вибачаюся… — забрався був бухгальтер, але шофер його перебив:

— Троячки є?[237]

Вщент збитий з пантелику бухгальтер витяг з гаманця дві троячки й показав шоферові.

— Сідайте, — крикнув той, і ляснув по прапорцю лічильника[238] так, що мало не зламав його. Поїхали.

— Здачі нема, чи що? — боязко спитав бухгальтер.

— Повна кишеня здачі! — заревів шофер, і в дзеркальці відбилися його набіглі кров’ю очі. — Третій випадок зі мною сьогодні. Та й з іншими також було. Дає якийсь сучий син червінця, я йому здачі — чотири п’ятдесят… виліз, сволота! Хвилин за п’ять дивлюсь: замість червінця папірець з нарзанної пляшки! — Тут шофер вимовив кілька нецензурних слів. — Другий — за Зубівською[239]. Червінець. Даю здачі три рублі. Пішов! Лізу до гаманця, а звідти бджола — торох у палець! Ах ти!.. — шофер знову вклеїв нецензурні слова, — а червінця нема. Вчора в цьому Вар’єте (нецензурні слова) якийсь гадюка-фіґляр сеанс з червінцями робив (нецензурні слова)…

Бухгальтер заціпенів, зіщулився й удав, ніби й саме слово «Вар’єте» він чує вперше, а сам подумав: «Ну й ну!..»

Приїхавши куди слід, розплатившись благополучно, бухгальтер увійшов до будинку й попрямував коридором туди, де містився кабінет завідувача, і вже дорогою збагнув, що потрапив не під пору. Якась метушня панувала в канцелярії Видовищної комісії. Повз бухгальтера пробігла кур’єрка зі збитою на потилицю хусточкою та з вибалушеними очима.

— Нема, нема, нема, любі мої! — верещала вона, звертаючись хтозна до кого. — Піджак і штани тут, а в піджаку нічого немає!

Вона зникла в якихось дверях, і зараз за нею почулися звуки биття посуду. Із секретарської кімнати вибіг знайомий бухгальтерові завідувач першого сектора комісії, але був у такому стані, що бухгальтера не впізнав і зник безслідно.

Вражений усім цим бухгальтер дійшов до секретарської кімнати, яка була передсінком кабінету голови комісії, і тут остаточно вразився.

З-поза зачинених дверей кабінету лунав грізний голос, що без сумніву належав Прохорові Петровичу — голові комісії. «Розносить кого, чи що?» — подумав розгублений бухгальтер і, озирнувшись, побачив інше: у шкіряному кріслі, закинувши голову за спинку, нестримно ридаючи, з мокрою хусткою в руці, лежала, простягнувши ноги мало не до середини секретарської, особистий секретар Прохора Петровича — красуня Анна Ричардівна.

Усе підборіддя Анни Ричардівни було вимазане губною помадою, а по персикових щоках