Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Шилка і Нерчинськ…

— Дурень! — встигла вигукнути дівиця, та не пояснила, кого лає, а натомість вивела насильну руладу й сама заспівала про Шилку та Нерчинськ.

— Тримайте себе в руках! Перестаньте співати! — звернувся доктор до секретаря.

З усього було знати, що секретар і сам би віддав що завгодно, аби перестати співати, та перестати він не міг і разом із хором доніс до слуху перехожих у провулку звістку про те, що в хащах його не скривдив прожерливий звір і куля стрільців не здогнала!

Щойно куплет скінчився, дівиця першою дістала порцію валер’янки від лікаря, а тоді той побіг за секретарем до інших — поїти й їх.

— Пробачте, громадяночко, — раптом звернувся Василь Степанович до дівиці, — кіт до вас чорний не заходив?

— Який там кіт! — із злістю закричала дівиця. — Осел в нас у філії сидить, осел! — І, додавши до цього: — Нехай чує! Я усе розповім, — дійсно розповіла про те, що сталося.

Виявилося, що завідувач відділу міської філії, який «вкінець розвалив полегшені розваги» (за словами дівиці), страждав на манію організації всілякого роду гуртків.

— Очі замулював начальству! — верещала дівиця.

Впродовж року завідувач встиг організувати гурток із вивчення Лермонтова, шахово-шашковий, пінґ-понґу та гурток верхової їзди. На літо нахвалявся організацією гуртків веслування на прісних водах та гуртка альпіністів.

І от сьогодні, в обідню перерву, входить він, завідувач…

— І веде попідручки якогось сучого сина, — розповідає дівиця, — який казна-звідки узявся, у картатих штанцях, у тріснутому пенсне і… пика геть неможлива!

І відразу ж, за розповіддю дівиці, відрекомендував його усім, хто обідав у їдальні філії, як видатного фахівця з організації хорових гуртків.

Обличчя майбутніх альпіністів спохмурніли, та завідувач відразу ж закликав їх до бадьорости, а фахівець і пожартував, і поглузував, і клятвено запевнив, що часу співи беруть крихту, а користи від цих співів, тим часом, цілий вагон.

Ну, звісно, як повідомила дівиця, першими вискочили Фанов і Косарчук, відомі філійські підлабузники, і заявили, що записуються. Тут решта службовців втямила, що співів не уникнути, довелось записуватися й їм до гуртка. Співати постановили під час обідньої перерви, оскільки уся решта часу була забрана Лермонтовим та шашками. Завідувач, щоб подати приклад, повідомив, що в нього тенор, і далі все покотилося, як у недоброму сні. Картатий фахівець-хормайстер проверещав:

— До-мі-соль-до! — повитягав найбільш сором’язливих з-поза шаф, де вони намагались врятуватися від співів, Косарчукові сказав, що той має абсолютний слух, занив, заскиглив, просив зважити на прохання старого реґента-співуна, стукав камертоном по пальцях, благаючи гримнути «Славноє море».

Гримнули. Ще й добряче гримнули. Картатий і справді знався на своїй справі. Доспівали перший куплет. Тут реґент вибачився, сказав: «Я на хвилинку!» — і… зник. Думали, що він справді повернеться за хвилину. Та минуло й десять хвилин, а його немає. Радість охопила філійців — утік.

І раптом якось самі собою заспівали[242] другий куплет, усіх повів за собою Косарчук, в якого, либонь, і не було абсолютного слуху, та був доволі приємний високий тенор. Проспівали. Реґента немає! Рушили по своїх місцях, та не встигли сісти, як, проти своєї охоти, заспівали. Зупинитися б — та ба. Помовчать хвилини зо три й знову гримнуть. Помовчать — гримнуть! Тут зміркували, що біда. Завідувач замкнувся у своєму кабінеті від сорому.

Тут оповідання дівиці урвалося. Нічого валер’янка не зарадила.

За чверть години до огорожі у Ваганьківському під’їхали три вантажівки, і на них заладувався увесь склад філії на чолі з завідувачем.

Щойно перша вантажівка, хитнувшись у воротях, виїхала до провулка, службовці, що стояли на плятформі та тримали одне одного за плечі, роззявили роти, й на увесь провулок залунала популярна пісня. Друга вантажівка підхопила, а за нею й третя. Так і поїхали. Перехожі, що бігли в своїх справах, кидали на вантажівки лише побіжний погляд, нітрохи не дивуючись і гадаючи, що це екскурсія їде за місто. Їхали й справді за місто, та тільки не на екскурсію, а до клініки Стравинського.

За пів години геть очманілий бухгальтер доп’явсь-таки до видовищного сектора, сподіваючись нарешті спекатися казенних грошей. Вже навчений досвідом, він передовсім сторожко зазирнув до подовгастої залі, де за матовими шибками з золотими написами сиділи службовці. Жодних прикмет тривоги чи безчинства бухгальтер тут не виявив. Було тихо, як воно й годиться в пристойній установі.

Василь Степанович сунув голову до того віконця, над яким було написано: «Прийом готівки», привітався з якимось незнайомим йому службовцем і чемно попросив прибуткового ордерця.

— А вам нащо? — запитав службовець у віконце.

Бухгальтер здивувався.

— Хочу здати готівку. Я з Вар’єте.

— Одну хвилинку, — відповів службовець і миттю закрив решіткою діру в шибці.

«Дивно!» — подумав бухгальтер. Його подив був цілком природним. Уперше на віку він натрапив на таку обставину. Усім відомо, як важко одержати гроші; до цього завжди можуть трапитися завади. Але в тридцятирічній практиці бухгальтера не було випадку, щоб хто-небудь, чи то юридична, чи то приватна особа, завагався б прийняти гроші.

Та нарешті сіточка відсунулася, і бухгальтер знову припав до віконця.

— Чи багато маєте? — запитав службовець.

— Двадцять одну тисячу сімсот одинадцять рублів.

— Ого! — чомусь іронічно відповів службовець і простягнув бухгалтерові зелений аркушик.

Добре знаючи форму, бухгальтер миттєво заповнив його й став розв’язувати мотузку на пакунку. Коли він розпакував свою ношу, в очах йому замигтіло, він щось промурчав хворобливо.

Перед очима йому замигтіли іноземні гроші. Тут були пачки канадських долярів, англійських фунтів, голляндських ґульденів, латвійських лат, естонських крон…

— Ось він, один із цих штукарів з Вар’єте, — почувся грізний голос над онімілим бухгальтером. І тут Василя Степановича заарештували.

Розділ 18

Невдахи візитери

Тим самим часом, як сумлінний бухгальтер мчав у таксомоторі, щоб натрапити на самописний костюм, з плацкартного м’якого вагона № 9 київського потяга, що прийшов до Москви, разом з іншими вийшов пристойний пасажир з маленькою фібровою валізкою[243] в руці. Пасажир цей був не хто інший, як дядько покійного Берліоза, Максиміліян Андрійович Поплавський, економіст-пляновик, що мешкає у Києві, на колишній Інститутській вулиці. Причиною приїзду Максиміліяна Андрійовича була одержана ним позавчора пізно увечері телеграма такого змісту:

«Мене щойно зарізало трамваєм на Патріярших.

Похорон п’ятницю, третя година дня. Приїжджай. Берліоз».

Максиміліян Андрійович вважався, і то заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві[244]. Але й найрозумнішу людину така телеграма може збити з пантелику. Якщо людина телеграфує, що її зарізало, то зрозуміло, що зарізало її не на смерть.