Ольга Токарчук - Правік та інші часи

— Ні на кого не схожа. Скільки їй?

— Дев’ятнадцятий.

— Що ж ти робила цей час?

Аделька набрала повітря в груди, бо їй здавалось, ніби має багато дечого розповісти, та раптом усе вилетіло з голови.

Павел мовчки зібрав подарунки й поніс їх до шафи в кімнаті. Дзеленькнула в’язка ключів. Аделька чула скрегіт патентних замків, насильно врізаних у дубові двері шафи. Розглядалася по кухні та впізнавала речі, котрі вже була забула. На вішаку біля кахляної кухні висів таріль з подвійним дном, куди наливали гарячу воду, щоб суп не вистигав так швидко. На поличці стояли банки з блакитними написами: борошно, рис, крупа, цукор. Відколи пам’ятала, банка для цукру була тріснута. Над дверима до кімнати висіла копія ікони Матері Божої Єшкотльовської. Її красиві руки кокетливим жестом відгортали рівненьке декольте, однак там, де повинні були бути груди, червонів закривавлений шматочок м’яса — серце. Нарешті Адельчин погляд спочив на кавовому млинку з порцеляновим животом і витонченою шухлядкою. З кімнати чувся брязкіт ключів, які відмикали замки шафи. Якусь мить Аделька повагалась, а тоді швидко зняла млинок з полиці й сховала до валізки.

— Ти повернулася запізно, — сказав батько в дверях. — Усе вже закінчилось. Час помирати.

Й розсміявся, наче розповів смішний анекдот. Аделька побачила, що нічого не лишилось від його красивих білих зубів. Сиділи тепер мовчки. Її погляд мандрував візерунком церати і зупинився на слоїках з порічковим соком, до якого добралися мушки.

— Я б могла побути… — прошепотіла вона, а циґарковий попіл упав на її штани.

Павел повернувся обличчям до вікна й дивився на садок через брудну шибку.

— Мені вже нічого не треба. Я вже нічого не боюсь.

Аделька зрозуміла, що він хотів цим сказати. Піднялась і повільно вдягла пальто. Незграбно поцілувала батька в обидві покриті памороззю щоки. Думала, він вийде за нею до хвіртки, та він одразу ж рушив у бік руїни, де все ще стояв його стільчик.

Аделька вийшла на Гостинець і лише тепер завважила, що він покритий асфальтом. Липи здавалися меншими. Легкі подихи вітру струшували з них листя, яке падало на заросле високою травою поле тітки Стасі Папужихи.

Біля Водениці Аделька обтерла хусточкою свої італійські шпильки і поправила волосся. Ще з яку годину мусила сидіти на зупинці, чекаючи на автобус. Коли він приїхав, вона була єдиною його пасажиркою. Відкрила валізу й витягла млинок. Поволі почала крутити корбочкою, а водій кинув на неї через дзеркало здивований погляд.