Ольга Токарчук - Правік та інші часи

забрали. Потім залишалася біля його ліжка всю ніч, увесь день і безупинно бубоніла. Пішла тільки тоді, коли впевнилася, що Ізидор відійшов назавше.

Час Гри

«Бог зістарівсь. У Восьмому Світі Бог уже старий. Його думка щораз слабша, і в ній повно дір. Слово зробилося белькотливим. Так само світ, котрий постав з Думки та Слова. Небо тріскається, наче сухе дерево, земля місцями зотліла й розпадається тепер під ногами тварин та людей. Краї світу вистріпуються і перетворюються на пил.

Бог хотів бути досконалим і зупинився. Те, що не рухається, стоїть на місці. Те, що стоїть на місці, розпадається.

«Нічого не виникає із творення світів, — думає Бог. — Творення світів ні до чого не призводить, нічого не вдосконалює, не розширює, не змінює. Воно марне».

Для Бога смерть не існує, хоча часом Бог хотів би померти, як помирають люди, котрих він ув’язнив у світах і вплутав у час. Часом душі людей вислизають і зникають з його всевидющого ока. Це тоді Бог тужить найдужче, бо знає, що поза ним існує незмінний лад, який поєднує змінне в один візерунок. А в цьому ладі, в якому міститься навіть сам Бог, усе, що видається минущим і розпорошеним у часі, починає існувати поза часом одночасно й вічно».

Час Адельки

Аделька зійшла з кельцького автобуса на Гостинці й мала враження, що прокинулася. Що спала й снила своє життя в якомусь місці, з якимись людьми, серед божевільних і незрозумілих подій. Потрясла головою й уздріла перед собою лісову алею до Правіка, липи обабіч, темну стіну Водениці — все залишилося на своїх місцях.

Аделька зупинилась і поправила сумку на плечі. Поглянула на свої італійські черевички та легке пальто з верблюдячої вовни. Знала, що має чудовий вигляд, мов з журналу, як з великого міста. Рушила вперед, балансуючи на високих шпильках.

Коли вийшла з лісу, її вразила широчінь неба, яке відкрилося раптом усе. Забула, що небо може бути таким великим, мовби містило в собі ще інші, незнані світи. Ніколи не бачила такого неба в Кельцах.

Аделька побачила дах батьківського будинку й очам своїм не повірила, так сильно розрісся кущ бузку. Коли підійшла ближче, на мить зайшлося серце — не було будинку тітки Стасі Папужихи. На тому місці, де він стояв, тепер висіло небо.

Аделька відчинила хвіртку і стала перед хатою. Двері та вікна були зачинені. Вона ввійшла на подвір’я. Тут усе заросло бур’яном. До неї вибігли маленькі кури-ліліпути, строкаті, наче пави. Тоді їй спало на думку, що батько та вуйко Ізидор померли, а її ніхто не повідомив, і тепер вона приїхала до порожнього будинку в цьому своєму демісезонному пальті фірми «Telimen» та італійських шпильках.

Аделька поставила валізу, запалила циґарку і пішла садком туди, де колись стояла хата діда й тітки Стасі Папужихи.

— То ти куриш? — почула Аделька зненацька.

Вона мимовільно кинула циґарку на землю й відчула в горлі старий дитячий страх перед батьком. Підвела погляд і побачила його. Він сидів на кухонному стільчику посеред румовища, що було колись будинком його батька та сестри.

— Тату, що ти тут робиш? — запитала здивовано Аделька.

— Оглядаю дім.

Вона не знала, що сказати. Обоє мовчки дивились одне на одного.

Видно було, що він тиждень не голився. Борода була тепер цілком біла, немовби на обличчі батька осів іній. За ці роки він дуже постарівся.

— Я змінилась? — запитала донька.

— Постаріла, — відповів Павел, відвертаючи погляд на дім. — Як і всі.

— Що сталося, тату? Де вуйко Ізидор? Хіба тобі ніхто не допомагає?

— Усі домагаються від мене грошей і хочуть заволодіти будинком, ніби я вже помер. А я ще живу. Чому ти не приїхала на похорон матері?

Руки Адельки затужили за циґаркою.

— Я просто приїхала сказати тобі, що даю собі раду. Закінчила навчання, працюю. Маю вже велику доньку.

— Чому не народила сина?

Вона знову відчула знайомий клубок у горлі й мала враження, що прокинулася в черговий раз. Не існує Кельц, нема італійських шпильок і пальта з верблюдячої вовни. Час зсувається вниз, як підмиті береги річки, і намагається забрати їх обох із собою, в минуле.

— Не народила, та й годі, — сказала.

— Всі маєте дівчат. Антось — двох, Вітек — одну, близнючки — по дві, і тепер ти. Все пам’ятаю, все детально рахую і до цього часу не маю онука. Ти мене розчарувала.

Вона таки дістала з кишені циґарку й запалила.

Батько дивився на полум’я запальнички.

— А твій чоловік? — запитав.

Аделька затяглась і з полегшенням випустила хмарку диму.

— В мене нема чоловіка.

— Кинув тебе? — запитав він.

Вона відвернулась і рушила до хати.

— Почекай. Хата замкнена. Тут повно злодіїв і всякої наволочі.

Павел поволі пішов за нею. Потім витяг з кишені в’язку ключів. Донька дивилась, як він відмикає замки, один, другий, третій. Його руки тремтіли. Вона з подивом зауважила, що вища за батька.

Увійшла вслід за батьком до кухні й одразу відчула знайомий запах охололої печі і збіглого молока. Затяглася ним, як димом циґарки.

На столі стояли брудні тарілки, по яких ліниво лазили мухи. Сонце малювало на цераті фіранкові візерунки.

— Тату, де Ізидор?

— Я віддав його до будинку престарілих в Єшкотлі. Був старий і охлялий. Уже помер. Всіх нас чекає те саме.

Аделька відгорнула на кріслі купу одягу й сіла. Хотілося плакати. До підборів шпильок причепилися грудочки землі та суха трава.

— Нема чого його жаліти. Він був забезпечений доглядом та харчами. Йому було ліпше, ніж мені. Я мушу все доглядати, пильнувати кожну річ.

Вона встала й увійшла до кімнати. Павел незграбно плентав за нею і не спускав з неї очей. Аделька побачила на столі стос посірілої білизни: спідні сорочки, кальсони, труси. На газеті лежала подушечка й печатка з дерев’яною ручкою. Донька взяла пару кальсонів і прочитала нечітко вибитий тушшю напис: «Павел Боський. Інспектор».

— Крадуть, — сказав батько. — Тягнуть з мотузки навіть білизну.

— Тату, я лишуся тут трохи з тобою, поприбираю, напечу хліба… — Аделька зняла пальто й повісила на крісло, тоді закасала рукави светра й почала збирати брудні тарілки зі столу.

— Облиш! — Голос Павла зазвучав несподівано різко. — Не хочу, щоб мені тут хтось порядкував. Чудово собі даю раду сам.

Вона пішла на подвір’я за валізкою, а потім викладала на брудний стіл подарунки: кремову сорочку й краватку для батька, бомбоньєрку цукерок та одеколон для Ізидора. Якусь мить тримала в руці фотографію.

— Це моя донька. Хочеш глянути?

Павел