Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

(«Не подобається мені таке велетенське небо. Та коли я протримаюся ще трішечки, то буду вдома. А якщо вони дізнаються, що я жива, то просто кинуть мене тут, і я ніколи не дістануся додому сама й потемки»).

Поклавши Ді на інглсайдськім ґанку, Пенні дременули геть. Ді боялася очуняти надто рано, та врешті-решт непевно звела повіки. Так, вона була вдома — аж не йняла віри, що це правда. Вона повелася дуже, дуже нечемно, хоч мала несхитну певність, що віднині завжди слухатиме маминих настанов. Ді сіла, і сходами до неї нечутно підступив Миршавко, муркочучи й намагаючись потертись об її ногу. Вона вхопила його в обійми й пригорнула — він був такий теплий, живий і дружній. Потрапити в спальню їй, очевидно, не вдасться — без тата Сьюзен замикала всі двері, а будити її о такій порі Ді не насмілилася. Та їй було байдуже. Червнева ніч була холодна, проте Ді не зважала: авжеж, вона скулиться в гамаку, пригорнувши Миршавка й знаючи, що тут, зовсім поряд із нею, Сьюзен, хлопці, Нен і рідний дім.

Який незвичний цей світ уночі! Невже всі в ньому сплять, окрім неї? Великі білі троянди на кущі попід ґанком у темряві здавалися людськими личками. Дружньо й затишно пахла м’ята. У саду мерехтіли вогники світляків. Що ж, тепер і вона зможе похвалитися, що спала надворі всю ніч.

Але цьому не судилося статися. Дві темні фігури зайшли у ворота й наблизилися стежкою до будинку. Гілберт поліз у кухонне вікно, щоб відімкнути двері зсередини, Енн піднялася на ґанок і спантеличено втупилася в горопашну дитину, що сиділа там з Миршавком в обнімку.

— Мамо… о, мамо! — Ді кинулася до неї, у рідні й безпечні обійми.

— Ді, мила, що сталося?

— О, мамо… я була нечемна… але мені дуже прикро… а ви були праві… Ба така жахлива… та я гадала, що ви повернетеся тільки завтра…

— Татові зателефонували з Лобриджа — завтра оперуватимуть пані Паркер, і лікар Паркер попросив його приїхати. Отож ми сіли на вечірній поїзд і прийшли пішки зі станції. А тепер розкажи мені все.

Ді, плачучи, переказала всю історію, доки Гілберт заліз у будинок і відімкнув вхідні двері. Він був певен, що зробив це надзвичайно тихо, проте Сьюзен, яка, пильнуючи безпеку Інглсайду, могла почути писк кажана, уже спускалася вниз, кульгаючи, у халаті поверх нічної сорочки.

Вигуки й виправдання ринули зливою, та Енн урвала їх.

— Ніхто не винуватить вас, люба Сьюзен. Ді повелася дуже нечемно, але вона це знає, і, безсумнівно, уже покарана. Даруйте, що ми розбудили вас. Негайно ляжте знову в ліжко, а лікар Блайт огляне вашу ногу.

— Що ви, пані Блайт, дорогенька — хіба ж я могла заснути, знаючи, куди пішло це сердешне дитя? І, попри всяку ногу, зараз я заварю вам по чашці чаю.

— Мамо, — озвалася Ді зі своєї власної білої подушки, — тато колись був із вами жорстокий?

— Жорстокий? Зі мною? Та що ти, Ді…

— Пенні сказали… сказали, що він лупцював вас…

— Доню, ти вже збагнула, що за люди ці Пенні, тож викинь із голови все, що вони сказали. Дурні плітки трапляються, і то незрідка — їх вигадують такі, як Пенні. Не журися цими думками, маленька.

— Ви будете сварити мене вранці, мамо?

— Ні. Я думаю, ти вже мала собі науку. А тепер спи, моє золотко.

«Мама така мудра», — думала Ді, засинаючи. Проте Сьюзен, мирно вклавшись у ліжко й зручно вмостивши перебинтовану ногу, сказала собі:

— Уранці треба буде розшукати густий гребінець; а щойно я стріну прекрасну панночку Дженні Пенні — так її відшмагаю, що до скону затямить.

Дженні уникла обіцяної кари, бо ж відтоді більше не з’являлася в гленській школі. Натомість вона перейшла до школи в Мобрей-Нерровзі разом із іншими юними Пенні — утім, до Глена долинали чутки про її оповідки. Поміж них одна була про Ді Блайт, котра жила у «великім будинку» в Глені Святої Марії, але завжди приходила до неї ночувати, а якось була зомліла, і Дженні Пенні сама, без жодної допомоги, опівночі тягла її на спині додому. Удячні мешканці Інглсайду вклякнули й цілували їй руки, а сам лікар Блайт запріг у бричку, із верхом, прикрашеним китицями, пару своїх славетних гнідих коней і відвіз її, Дженні, назад.

«І коли я бодай щось можу зробити для вас, панно Пенні — тільки скажіть! Усієї моєї крові забракне, щоб віддячити вам за турботу про мою любу доньку. Я поїхав би до Екваторіальної Африки, щоб висловити вам свою подяку», — буцімто присягався лікар Блайт.

30

— Я знаю щось, чого ти не знаєш… щось, чого ти не знаєш… щось, чого ти не знаєш… — протяжно бубоніла Дові Джонсон, розгойдуючись на самому краю містка.

Надійшла черга Нен опинитися в сяйві прожектора — черга Нен додати історію до низки інглсайдських спогадів. Хоч до самої смерті вона червоніла на згадку про це. Яка ж вона була дурна!

Серце в Нен завмирало, коли вона дивилася, як гойдається Дові — і все ж то було таке чарівливе видовище! Вона була певна, що в якусь мить Дові впаде — і що тоді? Але Дові не падала. Удача сприяла їй.

Нен заворожувало все, що робила Дові — а чи запевняла, буцім робила, що, імовірно, було не одне й те саме; хоча Нен, вихована в Інглсайді, де всі казали тільки правду, навіть жартома, була надто довірлива й наївна, щоб осягнути це. Дові, яка мала одинадцять років і все життя прожила в Шарлоттауні, знала набагато більше за восьмилітню Нен. Шарлоттаун, казала Дові, — єдине місце, де люди щось знають. А що можна знати в такій глушині як Глен Святої Марії?

Дові приїхала на канікули в Глен до своєї тітки Елли, і в них із Нен, попри різницю у віці, склалися досить близькі стосунки. Можливо, це сталося тому, що Нен поглядала на Дові, котра видавалася їй майже дорослою, із захватом, який так лестив душі старшої дівчинки. Добі подобалася її скромна маленька прихильниця.

— Нен Блайт нешкідлива — хіба трошечки простодушна, — казала вона тітці Еллі.

Пильні мешканці Інглсайду не бачили нічого підозрілого в Дові — хоч її мати, як знала Енн, доводилася кузиною ейвонлійським Паям — і не заперечували проти її дружби з Нен. Сьюзен, утім, не довіряла її аґрусово-зеленим очам із рудуватими віями. Причин тому не було: Дові, гарно вбрана, охайна дівчинка, шанобливо розмовляла зі старшими й не