Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

говорила забагато. Сьюзен нічим не могла пояснити свою недовіру, тому спостерігала мовчки. Після канікул Дові поїде додому, а поки що не було потреби шукати густий гребінець.

Дові й Нен проводили вільний час здебільшого вдвох на пристані, де щодня стояло на якорі два-три кораблі зі складеними вітрилами, і того серпня Нен зрідка бувала в Долині Райдуг. Решта інглсайдських дітлахів не любили Дові, та й вона не прагнула їхнього товариства. Якось Дові була обдурила Волтера, і Ді, розлютившись, висловила їй усе, що думала. Дові, вочевидь, любила дурити інших — саме тому жодна із гленських дівчат не змагалася з Нен за її прихильність.

— Скажи мені, будь ласка, — просила Нен.

Проте Дові лише хитро бликнула на неї й сказала, що Нен іще надто мала, щоби звіряти їй такі речі. Нен була скривджена й розчарована.

— Скажи мені, будь ласка, Дові.

— Не можу. Мені розповіла тітка Кейт, а вона вже померла. Тепер я єдина в усьому світі, хто знає цю таємницю. А я пообіцяла, що ніколи не скажу про це жодній живій душі. Ти не втримаєшся — розповіси комусь…

— Не розповім. Я вмію мовчати! — вигукнула Нен.

— Кажуть, ви там, в Інглсайді, усе розповідаєте одне одному. Сьюзен ураз витягне з тебе таємницю.

— Не витягне. Я багато чого не казала Сьюзен. Різних таємниць. Я розкажу тобі свої, якщо ти розкажеш свої.

— Мені нецікаві таємниці таких малявок як ти, — відрубала Дові.

Яка гірка образа! Нен була певна, що її маленькі таємниці дуже милі — квітуча вишня, яку вона відшукала в сосняку за повіткою пана Тейлора… уявна крихітна біла фея, що спить на болоті в лілейнім листку… вимріяний човник, який заводять у гавань лебеді, прикуті до нього срібними ланцюгами… і романтична історія, яку вона почала вигадувати — про загадкову красуню, що живе в старому домі Мак-Алістерів. Усі ці таємниці здавалися Нен дивовижними й чарівними і, поміркувавши, вона навіть зраділа, що все ж не мусить звіряти їх Дові.

Але що ж знала Дові про неї, чого не знала й вона сама? Це питання мучило Нен, мов дзижчання комара.

Наступного дня Дові знов завела розмову про свою таємницю.

— Нен, я все обміркувала: можливо, тобі таки слід знати те, що стосується саме тебе. Тітка Кейт, очевидно, казала, що я не повинна розповідати таємницю нікому, окрім тієї, про кого йдеться. Якщо віддаси мені свого порцелянового оленя, я скажу, що знаю про тебе.

— Ні, Дові, я не можу віддати оленя. Це дарунок від Сьюзен на день народження. Я не можу так скривдити її почуття.

— Гаразд. Якщо той дурний олень тобі важливіший за таємницю — не треба. Мені байдуже. Я й не хочу нічого розповідати. Мені завжди подобалося знати те, чого не знають інші. Це робить мене такою значущою. У неділю в церкві я дивитимуся на тебе й думатиму: «Якби ж ти бодай уявляла, що я знаю про тебе, Нен Блайт». Це буде кумедно.

— А те, що ти знаєш про мене — хороше? — спитала Нен.

— О, дуже романтичне — таке, як буває в книжках. Але що ж — тобі нецікаво, а я знаю те, що я знаю.

Нен навісніла від цікавості. Не варто й жити, коли вона не довідається, що ж то за таємницю знає про неї Дові. Зненацька їй стрельнула думка.

— Дові, я не можу віддати тобі свого оленя, та якщо ти розкажеш мені таємницю, я подарую тобі червону парасольку.

Аґрусові очі Дові блиснули цікавістю. Вона давно вже задивлялась на ту парасольку.

— Нову червону парасольку, що мама привезла тобі з Шарлоттауна тиждень тому? — запитала вона.

Нен кивнула головою. Серце її забилося частіше. Невже… о, невже Дові все ж розкаже їй те, що знає?

— А мама тобі дозволить? — поцікавилася Дові.

Нен знову кивнула, хоча й не так упевнено. Насправді вона мала в тому великий сумнів. Дові помітила це.

— Принесеш парасольку сюди, — несхитно звеліла вона, — тоді я розкажу тобі. Таємниця — за парасольку.

— Я принесу її завтра, — хапливо пообіцяла Нен. Вона за будь-яку ціну повинна вивідати таємницю Дові.

— Але я ще подумаю, — вдала нерішучість Дові. — Тож надто не сподівайся. Мабуть, я все ж нічого тобі не скажу. Ти ще замала — я й учора це стверджувала.

— Нині я вже старша, ніж була вчора, — благала Нен. — Дові, прошу тебе, розкажи.

— Певно, я маю право розповідати те, що мені відомо, чи ні, — безапеляційно відрізала Дові. — Ти перекажеш Енн… тобто мамі.

— Я знаю, як звуть мою рідну маму, — із гідністю мовила Нен. Таємниці таємницями, але всьому є межа. — Я вже сказала, що не розповім нікому в Інглсайді.

— Ти можеш присягнутися?

— Присягнутися?

— Не будь папугою. Я мала на увазі — врочисто пообіцяти.

— Я урочисто обіцяю.

— Ще урочистіше.

Нен не розуміла, як можна пообіцяти урочистіше. Її лице спотворила б судома, якби вона спробувала.

— Скажи, поклавши руку на серці:

Не прохоплюся до самої смерті, — звеліла Дові.

Нен пройшла крізь цей ритуал.

— Завтра принесеш парасольку й подивимося, — мовила Дові. — А що робила твоя мама, доки вийшла заміж?

— Вона була вчителькою — чудовою вчителькою, — відповіла Нен.

— Я просто так запитала. Моя мама каже — дарма твій тато женився з нею. Адже про її родину ніхто нічого не знав. Та й у нього довкруж було безліч інших дівчат. Ну, мені час іти. Орвуар.

Нен знала, що це означає «до зустрічі», і пишалася подругою, яка так добре вміла говорити французькою.

Коли Дові пішла, Нен іще довго сиділа на пристані. Вона любила дивитися на рибальські човни, що линули вздовж затоки, а вряди-годи й на кораблі, які виходили з гавані й прямували в казкові незнані краї. Їй, як Джемові, часто хотілося попливти далеко-далеко — у синє море, попри тінисту гряду дюн, мис, де щоночі маяк Чотирьох Вітрів пильнував таємниці, — і далі, далі, до синіх туманів, що повивали літню затоку, та зачарованих островів у золотих досвітніх морях. Нен, сидячи навпочіпки на старій перехнябленій пристані, літала довкруж світу на крилах уяви.

Але того дня Нен могла думати тільки про таємницю Дові. Чи справді вона скаже їй те, що знає? І що то за таємниця — що то може бути за таємниця? А що то за безліч інших дівчат, із якими міг одружитися тато? Невже одна з них могла стати їй мамою? — перестрашено міркувала Нен. Ні, то було б так жахливо. Ніхто не міг стати їй