Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

class="p1">Немає Бога! Ді відчула, що земля розверзається під ногами. Їй хотілося плакати.

29

Після вечері стало ще гірше. Досі вони із Дженні бодай були самі. Тепер довкола юрмилися інші діти. Джордж-Ендрю схопив її за руку й учвал протягнув через калюжу, перш ніж вона змогла видертися. Ще ніхто й ніколи в житті так не поводився з Ді. Джем, Волтер і Кен Форд вряди-годи дражнили її, та вона й гадки не мала, що існують і такі хлопці.

Керт запропонував їй жуйку, яку щойно витягнув з рота, і розлютився, коли Ді відмовилася.

— Я кину на тебе живу мишу! — репетував він. — Що, думаєш, така розумна? Принда! А твій брат — тютя!

— Волтер не тютя! — утяла Ді. Вона вмирала від страху, проте не могла дозволити нікому ганити Волтера.

— Тютя — він пише вірші! Знаєш, що я зробив би, якби мій брат писав вірші? Я втопив би його, так, як топлять кошенят!

— До речі, у повітці повно приблудних кошенят, — мовила Дженні. — Ходімо їх знайдемо!

Ді не хотіла йти шукати кошенят із цими жахливими хлопцями й знову відмовилася.

— У нас удома й так аж одинадцятеро кошенят, — гордо сказала вона.

— Не вірю! — крикнула Дженні. — Ні в кого не може бути одинадцятьох кошенят! Так не буває!

— В одної кицьки п’ять, а в іншої шість. І я не піду в повітку. Торік я впала з копиці в повітці Емі Тейлор, і розбилася б, якби там на підлозі не лежала купа соломи.

— Я теж одного разу впала би з копиці, якби Керт не вспів мене зловити, — набурмосилася Дженні. Ніхто, окрім неї, не мав права падати з копиць. У Ді Блайт була пригода! Яке нахабство!

— Треба казати не «вспів», а «встиг», — мовила Ді й відтоді між ними з Дженні все було скінчено.

Утім, попереду їх очікувала ціла ніч. Спати вони вирушили, коли вже геть споночіло, бо ніхто з Пенні не мав звички вкладатися рано. У великій спальні, куди привела її Дженні о пів на одинадцяту, стояло два ліжка; на одному з них мостилися Терті й Аннабел. Ді глипнула на друге. Подушки були страшенно засмальцьовані й ковдра давно потребувала прання. Шпалери — славнозвісні шпалери з папугами — були всі в брудних патьоках і навіть папуги не вельми скидалися на папуг. На вмивальнику побіля ліжка стояв червонястий глек і бляшана миска із брудною водою. Ді нізащо не могла б умитися в такому. Що ж, нині вона ляже спати невмита. Добре, хоч нічна сорочка, яку лишила їй на бильці тітка Ліна, була чиста.

Коли Ді, проказавши молитву, підвелася з колін, Дженні зареготала.

— Яка ти старомодна. У тебе такий кумедний святенницький вигляд, коли ти проказуєш молитву. Хіба тепер хтось іще так робить? Молитви — то дурне діло. І нащо це їх казати?

— Я повинна рятувати свою душу, — мовила Ді, пригадуючи слова Сьюзен.

— У мене немає душі, — скривилася Дженні.

— Можливо, та в мене є, — випросталася Ді.

Дженні глянула на неї, проте чари її очей здиміли. Ніколи більше Ді не зазнає чаклунського їхнього впливу.

— Ти не та, ким я вважала тебе, Ді Блайт, — розчаровано мовила Дженні.

Та перш ніж Ді встигла відповісти, у кімнату влетіли Джордж-Ендрю й Керт. На обличчі Джорджа-Ендрю була бридка маска з велетенським носом. Ді скрикнула.

— Чого вищиш, як недорізане порося? — огризнувся Джордж-Ендрю. — Ану поцілуй нас на добраніч.

— Не поцілуєш — то ми замкнемо тебе в коморі, а там повно щурів, — докинув Керт.

Джордж-Ендрю ступив назустріч Ді, що знову закричала й відсахнулася. Маска жахала її. Діана знала, що то всього-на-всього Джордж-Ендрю, і не боялася його; але ж вона помре, якщо ця жахлива маска підсунеться ближче… Аж ось, у ту мить, коли страшний довгий ніс ледь не торкнувся її обличчя, Ді перечепилася через ніжку стільця й упала горілиць на підлогу, торохнувшись головою об гострий кут ліжка Герті й Аннабел. Кілька хвилин вона лежала непритомна з міцно заплющеними очима.

— Вона вмерла… вона вмерла! — шморгнув носом Керт, готовий заплакати.

— Ох, і відшмагають тебе, Джордже-Ендрю, якщо ти вбив її, — мовила Аннабел.

— А може, вона тільки прикидається, — відповів Керт. — Посадовіть на неї черв’яка. У мене є отут, у бляшанці. Якщо вона лише прикидається, то оживе.

Ді чула це, хоч і боялася розплющитись. (Може, вони підуть і покинуть її саму, коли бояться, що вона вмерла. Та якщо вони посадовлять на неї черв’яка…)

— Штрикни її голкою. Якщо потече кров, то вона не мертва, — запропонував Керт.

(Краще вже голка, ніж черв’як!)

— Вона не вмерла… не може бути, щоб вона вмерла, — прошепотіла Дженні. — Ти просто налякав її й вона зомліла. Але якщо вона очуняє, то розверещиться на ввесь дім і дядько Бен дасть нам хльости. Дарма я запросила її, цю полохливу гуску.

— Може, віднесемо її додому, поки вона очуняє? — озвався Джордж-Ендрю.

(О, хай лиш вони віднесуть!)

— Ні — це надто далеко, — мовила Дженні.

— Недалеко — усього чверть милі коротшим шляхом. Візьмемо її за руки й ноги — ми з тобою, Керт і Аннабел.

Ні в кого, крім Пенні, не міг зринути такий задум, і ніхто, окрім них, не взявся б утілювати його навсправжки. Проте вони звикли робити все, що заманеться, а гніву й прокльонів голови сімейства слід було щонайпильніше уникати. Батько до певної міри не переймався їхнім вихованням, та коли вже вони передавали куті меду, тоді… начувайся!

— Якщо вона очуняє, доки ми будемо нести її — покинемо її й утечемо, — мовив Джордж Ендрю.

Утім, найменшої ймовірності, що Ді очуняє, все ж не було. Щасливий трепет охопив її, коли вона відчула, як її взяли за руки й за ноги. Четверо Пенні тихцем вислизнули надвір і рушили крізь луку, порослу конюшиною, попри гай і долу схилом пагорба. Двічі вони мусили покласти її на землю, щоб відпочити. Тепер вони не мали сумніву, що Ді мертва й воліли тільки віднести її додому так, щоб ніхто не бачив. Досі Дженні Пенні ані разу не проказала молитви, але в цю мить вона щиро молилася, щоб усі односельці спали. Якщо вони таки віднесуть Ді в Інглсайд, то потім зможуть присягнутися, що вона просто захотіла додому й пішла; а що сталося з нею далі — то вже не їхній клопіт.

Одної миті, доки Пенні снували цю змову, Ді наважилася розплющити очі. Сонний світ довкола здався їй чужим. Чорні потойбічні сосни височіли довкруж. Зорі глузували