Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

— Чого ти? — запитала Дженні. — Ніхто тебе не вкусить.

— А вона… вона справді жила до потопу, Дженні?

— Та звісно, ні! Хто тобі це сказав? Але їй виповниться сто, якщо вона доживе до наступного дня народження.

Ді полохливо зайшла всередину. У маленькій неприбраній спальні на велетенськім ліжку лежала Ба. Її обличчя, висхле й пооране страхітливою кількістю зморщок, нагадувало мордочку старої мавпи. Вона втупилася в Ді запаленими каламутними очима й роздратовано буркнула:

— Нема чого так витріщатися! Ти хто?

— Це Діана Блайт, Ба, — зненацька боязко мовила Дженні.

— Гм! Ім’я пишне, нівроку! Я чула, сестра в тебе принда.

— Нен не принда! — палко вигукнула Ді. Невже це Дженні ганила Нен?

— А ти й сама собі нахаба, га? Мене не так учили розмовляти зі старшими. І вона принда. Коли ходить, так задерши голову, як каже мала Дженні, то вона принда. Як-кі ми гонористі! Не переч мені.

Ба здавалася такою лютою, що Ді квапливо поцікавилася, як її поперек.

— А хто сказав, що в мене поперек? Яка зухвалість! Мій поперек нікого не обходить. Підійди-но… підійди до мене!

Ді підійшла, хоч і прагнула опинитися за тисячу миль віддалік. Що це жахливе бабисько зробить із нею?

Ба спритно посунулася на край ліжка й поклала пазуристу руку на голову Ді.

— Руда, проте коси гладенькі. Гарна сукня. Підніми поділ і покажи свою нижню спідницю.

Ді скорилася, потай радіючи, що на ній біла нижня спідничка, обшита плетеним мереживом Сьюзен. Але що це за сім’я, де гостю змушують показувати нижню спідницю?

— Я завжди суджу про дівчат з їхніх нижніх спідниць, — мовила Ба. — Твоя годиться. Тепер панталони.

Ді не насмілилася заперечити й підняла нижню спідницю.

— Гм! І тут мереживо. Це вже зайве. І ти не спитала про Джона.

— Як він почувається? — хапливо видихнула Ді.

— Як він почувається, каже вона, безсоромна! Він помер, як ти добре знаєш. Ану скажи мені — це правда, що у твоєї матері є золотий наперсток? Зі щирого золота?

— Так. Тато подарував їй на день народження…

— Ти ба, а я не вірила. Мені сказала мала Дженні, та з її слів жодне й шага не варте. Наперсток зі щирого золота! Я про таке й не чула. Ну, ідіть вечеряти. Їда ніколи не вийде з моди. Дженні, підтягни рейтузи! Одна холоша геть витикається. Поводься хоч трохи пристойно!

— Мої рей… панталони не витикаються, — сердито відрубала Дженні.

— У Пенні — рейтузи. Панталони — у Блайтів. Оце різниця між вами, і так буде завжди. Не переч мені.

На вечерю у великій кухні зійшлася вся сім’я Пенні. Досі Ді не бачила нікого з них, окрім тітки Ліни, та, швидко оглянувши стіл, вона зрозуміла, чому мама й Сьюзен забороняли їй іти сюди. Обрус був подертий і вкритий застарілими плямами соусу. Посуд являв собою невимовно строкатий набір тарілок і ложок. Що ж до самих Пенні — Ді ніколи ще не сиділа за столом у такім товаристві й прагнула опинитися знов у рідному Інглсайді. Та це випробування вона мусила здолати до кінця.

Дядько Бен, як називала його Дженні, сидів на чолі стола; він мав вогненно-руду бороду й гиряву голову зі жмутками сивого волосся. Його нежонатий брат Паркер, неголений і кощавий, вмостився на розі столу так, щоби зручно було плювати в ящик із дровами, що він робив доволі часто. Хлопці — дванадцятилітній Керт і тринадцятилітній Джордж-Ендрю — зухвало глипали довкола банькатими сіро-блакитними очима, а крізь діри в їхніх сорочках світилося голе тіло. Керт, що порізав долоню битим склом, мав на руці брудну закривавлену пов’язку. Одинадцятилітня Аннабел і десятилітня Герті Пенні були собі гарненькими дівчатками із круглими карими очима. Дворічний Таппі мав прегарні кучері й рум’яні щічки, а пустотливе чорнооке немовля на руках у тітки Ліни мало би славний вигляд, якби було чисте.

— Керте, чом ти не почистив нігтів, коли знав, що будуть гості? — суворо запитала Дженні. — Аннабел, не говори з повним ротом. Я єдина, хто намагається навчити цю сім’ю добрих манер, — пояснила вона Ді.

— Замовкни! — густим басом гримнув дядько Бен.

— Не замовкну! Ви мене не змусите! — крикнула Дженні.

— Не пащекуй, — спокійно відказала тітка Ліна. — І ви, дівчата, будьте чемні. Керте, подай картоплю панні Блайт.

— Ги-ги, панна Блайт! — вишкірився Керт.

Проте бодай раз Діану охопив трепет — уперше в житті її назвали панною Блайт.

Вечеря, на диво, виявилася щедра й смачна. Голодна Ді могла б навіть дістати задоволення — хоча пити зі щербатої чашки не дуже приємно — та ох, аби ж то чашка була чиста, а вся сім’я не гиркалася між собою! Сварки точилися там і тут — між Джорджем-Ендрю й Кертом, між Кертом і Аннабел, між Дженні й Герті, ба навіть між дядьком Беном і тіткою Ліною. Вони зчепилися в запеклій гризні й жбурляли одне в одного дошкульні звинувачення. Тітка Ліна перелічила дядькові Бену всіх ґречних та розкішних кавалерів, за яких вона могла б вийти заміж, а дядько Бен відповів, що все, чого він бажав би — це щоб вона віддалася за будь-кого, лиш не за нього.

«Жахливо було б, якби мої мама й тато отак сварилися, — думала Ді. — Ох, якби ж мені опинитися зараз удома!»

— Не смокчи пальчика, Таппі, — сказала вона, не подумавши. Їм в Інглсайді так важко було відучити від цього Ріллу.

Керт побуряковів від гніву й закричав:

— Не займай його! Хай смокче, коли хоче! Ми не зашколені до смерті, як ви у вашому Інглсайді! Що це ти про себе уявила?

— Керте, Керте! Панна Блайт подумає, що ти геть невихований, — озвалася тітка Ліна, усміхнена й добродушна, мов і не було нічого, поклавши дві ложки цукру в чашку дядькові Бену. — Не слухай його, люба. Візьми собі ще пирога.

Ді не хотіла пирога. Вона хотіла втекти додому, проте не знала, як це зробити.

— Ну, — громохким басом підсумував дядько Бен, гучно сьорбнувши із блюдця чаю, — от і все. Зранку встав, гаруєш весь день, тричі поїв — і хропака. І це життя?

— Татко любить пожартувати, — усміхнулася тітка Ліна.

— До речі, про жарти. Зустрів я нині методистського пастора в крамниці у Флегга. Він намагався мені суперечити, коли я сказав, що Бога нема. «Ви говорите по неділях, — кажу я йому, — тепер моя черга. Доведіть-но мені, що Бог є». «Таж ви взялися говорити», — каже він, а ті всі реготали, аж за боки бралися. Думали, певно, що він дотепник.