Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

Епілог

Ще декілька років ці спогади героя, занесені ним в щоденник, передавалися в наукових кругах з рук в руки доки їх не зачитали вщент і не викинули на смітник так і не наважившись опублікувати. Чому? Може тому, що це — сповідь. Сповідь, але колективна?  Те, що краще утаємничити? Та рукописи не горять і немає нічого таємного яке б не стало явним — повчали нас змолоду. Тому одного скоромного дня, вже немолодий безробітний айтішник, порсаючись в смітнику, наче дворова курка, дістав цей щоденник і зачитався ним. Дещо здалось знайомим. Адже його виставили з НАСА за одну-єдину фатальну помилку, допущену при хешуванні скрипту програми польоту.

Відтепер цей щоденник стає для нього вікном в іншу реальність. В ту реальність, в якій дитячі мрії про щось чудернацьке, дорослі мрії про недосяжне, красиві мрії про величне і порожні мрії про суєтне, переплітаються між собою і можуть звести з розуму вкрай уразливу особистість.

        Вниз по тротуару вулиці Курганівської, на якому звивалися білі змійки снігової поземки, понуро йшов босий літній чоловік одягнений в легкі льняні бриджі і у жалюгідного вигляду майку. На зап'ястку лівої руки його бовтався чудернацький мідний браслет, а правою він тримав довгу мотузку, до якої була прив’язана пара маленьких зношених шкіряних сандалів. Вони волочилися по задеревілому покриттю тротуару залишаючи плоский вихлястий слід наче марсохід Curiosity на Червоній планеті. На одній сандалі голубою фарбою було намальовано літеру "О", а другий позначено літерою "А" зеленого кольору. Ніхто не звертав на чоловіка уваги, ніхто йому не дорікав, ніхто соромливо не відводив очі, ніхто не оглядався йому вслід, тому що вже декілька десятиліть як ніхто вже і не ходив тротуарами: всі літали або "телепортувалися" якимось іншим чином. А людина йшла, явно не поспішаючи куди-небудь, з не відомо звідки і куди. Чоловік грався зі сніжинками підставляючи їм то праву, то ліву щоку, хапаючи деякі з них широко відкритим ротом, наче мала дитина в перше знайомство зі снігом.

       В цей час, наприкінці робочого дня, вже далеко позаду одинокої постаті, в одному з кабінетів приватного диспансеру на вулиці Верхня, 4, вели неспішну бесіду двоє теж вже немолодих і поважних лікарів. Один із неприкритою цікавістю дивився за виразом обличчя іншого, котрий із захопленням читав якийсь товстенький щоденник. Збоку це вже само по собі виглядало дивно: у якому віці користувались паперовими нотатками. Дочитавши, колега гучно пристукнув рукопис. Зняв і протер свої окуляри. Запитально подивився на співбесідника.

— Здається цікава картина, промовив він і продовжив:

― Сестра-господиня знайшла цей замацаний до дірок записник прибираючи палату за нашим колишнім пацієнтом. Сьогодні виписали. Обстежувався двадцять один день. Нічого надзвичайного для його віку у 68 років. Остаточний діагноз: ОКР (легка форма) з нестійкими проявами біполярного розладу на фоні дисоціативної амнезії. Та зміст цього щоденника тепер залишає в мене відчуття невизначеності і певні сумніви у правильності діагнозу в цілому. Ми ж з вами знаємо, як важливо знати передісторію, чинники виникнення хвороби. Є ще і певне застереження: його транспортували до нас зі Штатів від імені НАСА. Уявляєте: в країні де майже повсюдно культивовано психологічний консалтинг, не знайшлось пристойного психоаналітика. Не кажучи вже про психіатра, завершив свій монолог перший.

— Колего! — почав свій зустрічний спіч той, що кинув читати.

― Уявіть, що ми не бачили в очі пацієнта, та нам принесли оцей опус і поставили питання про те з чим маємо справу? З чого я б почав, так це з почеркознавчої експертизи. Адже ви погодитеся: жодних поверхневих ознак якого-небудь відхилення. Почерк розбірливий, рівний, літери округлі хоча і дещо збільшені, та це може бути внаслідок короткозорості. Далі — семантика тексту і зв’язність викладення. Як на мене, то все в межах літературних стилів. Так, це відверта фантастика: стрічки Мебіуса в часовому просторі, підкорення Марсу електронними мурахами, Авель, що скривдив Каїна, таке інше. Але ж відсутні патерни дезадаптивної поведінки, є виражена емпатія, абстрактне мислення. Опис розв’язання проблем героями твору свідчить про відсутність в автора некогерентності і паралогічного мислення. Отже, беручи до уваги ще і його рефлексії, ми прийшли б до висновку: перед нами Homo Sapiens Sapience, віком переважно зрілого онтогенезу, що демонструє відносну стабільність афективної сфери і так далі, хоч списуйте з підручника клінічної психіатрії. Поставлений вами діагноз, шановний, — це результат обстеження актуального стану особистості. А щоденник, і це добре помітно неозброєним оком, вівся точно дуже давно цілком нормальною особистістю, якою колись може і був наш пацієнт. Тому, друже, не беріть, як-то кажуть, в голову. Краще рушаймо до "Марса", завершив він.

      І вони удвох залишили свій специфічний заклад та піднявшись вгору, опинилися в барі під назвою "Марс", що на розі Курганівської і бульвару Лесі Українки.

      На порозі закладу їх зустрів хтось вже добряче "розігрітий", розвеселеного настрою, в чудному шоломі чи то танкіста, чи то велосипедиста зразка XX століття, з якого стирчали два вусики антенок з кульками на пружинках. Чоловічок, а це певно не була дівчина, обняв одразу їх двох і запропонував підняти по чарчині за знайомство. "Я з Сатурна!" — мовив він. — "Обов’язково" — в один голос відповіли медпрацівники і хутко продерлися до стійки: день видався не з легких і треба було щось негайно з цим робити. Та замовляючи собі по склянці вони майже одночасно кивнули в бік цього звеселілого і сказали бармену: "Сатурну" більше не наливай![1]" Бармен, чепурного вигляду чоловік середніх літ, в краватці-метелику і ретельно відпрасованій білосніжній безрукавці, чемно нахилився і стиха мовив:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍