Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Леонід відчув, як у горлі стискається клубок, і його пальці затремтіли, ніби тримаючи невидимий меч. Її слова про зцілення душі вдарили в нього, як спис у стару броню, і він відчув, як тріскає його розуміння сили. Він стояв, високий і суворий, але перед її вогнем здавався хлопчиськом, що шукає відповідь у новому світі.

— Для мене сила завжди була в мечі, Софі… — тихо промовив він, і його голос затремтів, як струна, що рветься під вагою століть. — Мої сльози висохли в пустелі разом із моїми воїнами. Кров була моїм щитом, меч — моїм голосом, а рани — моїм доказом. Я вважав слабкістю показати біль… А одного разу я прокинувся біля багаття, і Люцій кинув мені срібло — ціну моєї мрії. Трупи йшли до мене, їхні кроки гриміли в тиші, а душа кричала від жаху минулого, що душив мене. Ви зараз лікуєте душу, Софі, як я колись латав обладунки перед боєм. Я заздрю вам — цій свободі бути собою, а не лише тінню меча. — Він замовк, і його очі спалахнули, ніби зірки, що впали з неба. — І все ж… ваш світ дивує мене. Ваш «Джеймс Вебб». Мій меч дістався берегів океанів, а ви зазирнули в очі творінню — у початок усього. Але чому навіть там, серед зірок, я бачу війну? Чому вона досі живе в людях — навіть через віки?

Софі задумалася; її пальці нервово постукали по стегну, і вона видихнула, ніби скидала тягар, що осідав на її плечах. Її голос став м’якшим, як шепіт вітру в щілинах.

— Може, це наш баг, — сказала вона тихо, і в її словах осіла тінь сумніву. — Війна — вічний движ, хоч у твоїх пустелях, хоч у космосі. Але «Джеймс Вебб» — це не про бійки, а про космічний вайб: зрозуміти, звідки ми взялися й куди йдемо. А в кіно потрібен екшен, щоб кайфанути від побаченого. Чи готові ми до справжніх зоряних війн? Навряд чи, бро.

Леонід усміхнувся — тихо, майже непомітно, — і тепло її слів розлилося в його грудях, мов промінь крізь хмари. Він підняв очі туди, де зірки зливалися з вогнями хмарочосів, що височіли, мов вартові бездушного прогресу, і його голос став низьким, як подих землі.

— Це безглуздя! — промовив він, дивлячись удалину. — Ваш фільм був величним, але чи не тому ви шукаєте ворогів серед зірок, що втратили радість від власного світу? Чи не час зупинитися й поглянути всередину себе? — Його слова не були осудом, а питанням до небес: чи є межа людській жагі, чи вона бездонна, як нескінченний скрол стрічки новин, що тягне вниз, у прірву?

Софі глянула на нього, і в її очах спалахнула пустотлива іскра, що розітнула сутінки.

— Хочеш, я ще тебе здивую?! — сказала вона, і її голос задзвенів легким викликом.

— Думаю, після побаченого це вже неможливо! — відповів Леонід, але в його тоні чувся легкий сумнів, ніби тінь усмішки.

Вона взяла його за руку — її пальці теплі, живі, — і повела вниз, до метро, у саме серце цього нового світу, що пульсував під землею, мов звір, що дихає уві сні.

Місто лишилося позаду, а під землею їх зустріла густа, гаряча тиша місцевого метро в годину пік. Повітря пахло металом і потом, гуділо від шуму потягів, що мчали тунелями, мов залізні змії. Люди штовхалися, не піднімаючи очей; їхні обличчя були втуплені в екрани телефонів — маленькі світи, що палахкотіли в долонях. Леонід стояв біля стовпа, тримаючись за поручень; його постать здавалася чужою серед цього натовпу, але в очах тремтіло здивування, змішане з тихим сумом, що осідав у грудях, як пил пустелі.

Він нахилився до Софі, і його голос, низький і напружений, прорвався крізь гудіння.

— Колись я вів армії, Софі! — промовив він півголосом. — Люди йшли поруч, мов одна кров, їхні кроки гриміли в такт, а очі горіли спільною метою. А тут тисячі душ — разом, але самі.

Софі глянула на нього, і її усмішка, легка й тепла, пробилася крізь хаос навколо.

— Тут кожен біжить у своє! — тихо відповіла вона. — Ми навчилися не заважати одне одному.

Леонід озирнувся. Його погляд ковзнув по підлітку в навушниках, що гойдався в такт музиці, по жінці з важкими сумками, по чоловіку в діловому костюмі, що стискав портфель, по старій пані, що ледь трималася за поручень. Його голос став тихішим, майже молитвою, що тонула в гулі потяга.

— Я ступав пісками пустель і снігами півночі, чув крик і спів, смерть і народження! — промовив він. — Але тут лише гул машин і мовчання. Чи це ціна миру, Софі? Це схоже на тишу перед битвою, коли всі дивляться в землю, щоб не бачити очі того, хто поруч.

— Можливо, це просто інший ритм! — сказала вона, і її слова були м’якими, як подих. — Ти воював за порядок, а ми вчимося жити в хаосі — поруч.

Леонід перевів погляд у темряву тунелю, де вогні миготіли, мов зірки в безодні.

— Тоді це найбільша битва! — тихо промовив він. — Не за землю, не за трон, а за серце, що не закриється в натовпі.

Потяг загальмував, і двері розчинилися з шипінням. Люди виливалися на платформу, нові заходили, їхні кроки гриміли, як далекий бій барабанів. Леонід вдивлявся в кожне обличчя, ніби шукав у них душу, що ховалася за мовчанням. Його голос став ледь чутним, загубленим у шумі.

— Я володар світу, якого вже нема! — прошепотів він. — Але, дивлячись на них, я хочу навчитися бути простим перехожим. Просто людиною.

Коли вони виринули з метро, сутінки вже огорнули місто м’якою пеленою. Вузька вуличка пахла дощем і гарячим хлібом із сусідньої пекарні, а повітря дихало вологою, що осідала на бруківці. Біля старої стіни стояв молодий чоловік у потертих джинсах, із балончиком фарби в руках. Його рухи були швидкими й точними, ніби танець, і на стіні народжувався малюнок: зірки падали в місто, а силуети людей, тонкі й тендітні, дивилися вгору, простягаючи руки до неба. Леонід зупинився; його погляд прикований до цього видовища, і в грудях щось стиснулося — не від болю, а від несподіваного тепла.

Софі стала поруч, її подих легкий і теплий у холодному вечорі.

— Бачив таке, красунчику?! — сказала вона, і в її голосі чувся тихий захват. — Це стріт-арт. Кожен залишає свій слід, але не мечем, а фарбою.