Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 16. Танець епох

Місто гуділо навколо них, коли вони виринули з темного нутра 3D-кінотеатру — велетенського звіра з бетону й скла, що втягував тисячі душ у свої бездонні артерії. Повітря дихало асфальтом і кавою, холодним подихом нового світу, що проникав у легені й будив щось давно приспане — відгомін битв, що тліли в кістках. Небо тонуло в сяйві хмарочосів, що височіли, мов вартові бездушного часу, а зірки — далекі, чисті — здавалися лише відлунням, загубленим у штучному блиску. Леонід зупинився посеред тротуару; його очі — очі завойовника, що бачили кров і славу, — горіли чистим, майже дитячим захватом. Він повернув голову до Софі, і його голос, низький, як морський прибій, затремтів від бурі, що рвалася на волю.

— Софі, я бачив диво! — промовив він, і кожне слово падало важким і живим, мов камінь у безодню. — Мечі зі світла розтинали темряву, наче блискавки, що спалили храм у день, коли я з’явився на світ. Машини гуділи між зірок, швидші за моїх скакунів, що мчали пустелею під крики воїнів, роздираючи тишу гарячим подихом війни. А вибухи… о, ці вибухи! Небо розколювалося й падало в полум’ї, і я чув відлуння битв, де стояв по коліна в крові, а вітер ніс попіл моїх перемог. Але потім… — Його погляд потемнів, і тінь пустелі ковзнула по його душі, мов хмара над розпеченим піском. — Я згадав море. Колись воно кликало мене — чисте, безкрає, як мрія хлопчика, що будував кораблі в уяві, стоячи на березі з очима, повними зірок. А потім стало червоним від крові, і я чув стогони тих, кого не врятував. Я руйнував, Софі, топив міста й рвав канати долі. А ви… ви зберігаєте. Ваша тиша — гучніша за мої перемоги. Хіба не в цьому справжня велич?

Софі стояла поруч, крутячи в руках паперовий стаканчик із колою, і її усмішка, гостра, але м’яка, мов промінь, що пробивається крізь сутінки, розітнула холодне повітря. Вона ступила ближче, і вітер розпатлав її волосся, кинувши темні пасма на обличчя — юне, але вже позначене тінню тривоги, що осіла в її грудях. Її голос задзвенів, як дзвін у старій церкві — легкий і водночас пронизливий.

— Слухай, красунчику, ти реально в шоці від «Зоряних війн», так?! — сказала вона, і в її словах чувся сміх, що танцював на межі здивування. — Ці світляки-мечі — просто космос, а їхні тачки — люті звірі, що рвуть зірки на шматки! Я в дитинстві аж ридала від кайфу, коли «Зіркова смерть» бахнула — все злетіло, я в шоці, всесвіт зламався, і ти не знаєш, чи дихати, чи кричати!

Вона видихнула, засміялась очима й легенько штовхнула Леоніда в плече.

— Ех, олдскул під’їхав… Добре, що ми нормально закинулись у ресторані перед сеансом — інакше довелося б хрустіти попкорном, як ті шурхотливі ноунейми в залі! Уяви: Вейдер дихає, момент напруги, мурашки по шкірі — а вони такі: шурх-шурх, наче миші під ліжком! Просто зламали мені весь вайб!!

Леонід кивнув, і його губи скривила легка усмішка — тінь радості, що пробилася крізь сувору маску обличчя. Він вдихнув повітря — холодне й різке — і його пальці стиснули край одягу, шукаючи опори в цьому новому світі, що гудів навколо, мов живий організм.

— Їжа була трофеєм у моїй епосі, — тихо промовив він, і його голос став м’якшим, ніби вітер, що затих перед бурею. — Вона пахла кров’ю й потом, здобута в бою чи вирвана з лап звіра. А тут я ступив у ваш супермаркет — полиці гудять достатком, мов дари богів, що впали з небес. І все ж… — Він замовк, і його очі потемніли, ніби тінь пустелі впала на його душу. — Ви не стали щасливішими, Софі. Чому достаток не гасить тугу в ваших очах? Я мріяв про славу, що житиме в піснях, а знайшов лише кістки й ненависть. Море кликало мене до пригод, а стало могилою моїх воїнів. Чому ви шукаєте сенс там, де я бачив лише тіні?

Софі зітхнула, і папір у її руках тріснув — тихий звук, що розітнув мовчання між ними, мов крапля в безодню. Вона кинула стаканчик у смітник, і він упав із глухим стуком, зникнувши в темряві металу. Її голос став задумливим, як шепіт вітру в щілинах старої рами, але в ньому бриніла крихта невисловленого смутку.

— Бо ми боїмося тих тіней, бро… — відповіла вона тихо, і її очі на мить затуманилися, ніби вона зазирнула в щось глибше, ніж могла сказати. — Ти бачив у них кров і смерть, а ми… ми відчуваємо порожнечу, коли зупиняємося. Ось чому скролимо TikTok, дивимося танці, шукаємо хоч якийсь вайб, щоб заглушити тугу. Бачив би ти ці тренди, красунчику: кожен хоче крикнути, але більшість просто дригається під треки, бо боїться тиші. Сміхота, але й сумно водночас.

Леонід насупив брови; його пальці стиснулися в кулак, і він відчув, як у грудях тріскає стара броня — не від ударів, а від правди, що пробивалася крізь неї, гостра й невблаганна.

— TikTok! — повторив він, і його голос загудів, як далекий грім над пустелею. — У моїй епосі воїни вбивали за слово, за право бути почутими. Кров лилася за крихту слави, що мала жити в піснях, у пам’яті племені. А тепер кожен тримає голос у долоні — в цих маленьких екранах, що палають, мов жертовні вогні. І слава зникає за мить, як мої сліди в пустелі, Софі. Я мріяв об’єднати народи, але війна лишила лише кров і крики. Одного разу в лісі старий відлюдник сказав мені: «Хочеш дійти до кінця — бери команду». Я зібрав військо, ми здобували перемоги, але буря поховала їх у піску, і я стояв один серед мертвих. А ти… — Він усміхнувся, і в його очах спалахнуло тепло, що пробилося крізь тінь століть. — Ти твориш, Софі. Проєктуєш майбутнє з бетону й скла.
— Жінки колись плакали в тіні мого меча, а тепер вибудовують нову реальність. Чи не це сила?

Софі підморгнула, і її усмішка спалахнула, як іскра в темряві — гостра й тепла водночас.

— Фемінізм рулить, красунчику! — сказала вона, і її голос задзвенів гордістю, що прорвалася крізь легкий сарказм. — Я архітекторка: кидаю бетон і скло в обличчя стереотипам, будую світ, де ми не плачемо, а вайбимо по-своєму. І знаєш що? У нас тут не тільки про силу, а й про душу. Психотерапія — чув? Люди розбирають свої баги, чистять голову, як старий диск, і стають сильнішими. Це топ, бро!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍