Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Леонід дивився, як фарба лягає на стіну, і його голос, низький і тремтливий, прорвався крізь тишу.

— Слід! — промовив він, ніби до себе. — Я залишав свої на піску й камені — кров’ю й попелом. А він малює зірки, що падають. — Він ступив ближче і звернувся до художника: — Чому ти це робиш, юначе? Чиї перемоги ти оспівуєш?

Художник не відірвався від стіни, але його губи скривила легка усмішка, що сховалася в сутінках.

— Ніяких перемог, бро! — відповів він, і його голос був спокійним, як шепіт дощу. — Просто хочу, щоб люди зупинилися, подивилися вгору, побачили щось більше за свої екрани.

Леонід завмер, і його подих став важким, як перед ударом меча.

— Зупинилися! — повторив він, і його голос затремтів, ніби вітер перед бурею. — Я гнав армії вперед, Софі, крок за кроком, від моря до пустелі. Кожен мій слід був криком, кожен наказ — мечем. А тут він кличе зупинитися. — Його очі вп’ялися в зірки на стіні, і в них спалахнула тінь — не гніву, а пам’яті. — Одного разу я стояв над полем бою, і зірки дивилися на мене — холодні, байдужі. Я думав, вони судять мене за кров і попіл. А може, вони просто чекали, коли я підніму очі?

Софі глянула на нього, і її голос став задумливим, як шепіт листя на вітрі.

— Може, бро! — сказала вона тихо. — У нас тут не про суд, а про вайб. Він малює, щоб нагадати: ми всі під одним небом. Не треба рубати — досить зупинитися й подивитися.

Леонід стояв мовчки, і його пальці торкнулися стіни — холодної, шорсткої, але живої під його долонею. Він відчув, як тремтить рука, ніби тримаючи не меч, а щось нове, невловиме.

— У моїй епосі зупинка була смертю! — промовив він після паузи, і його голос був ледь чутним, як подих у тиші. — Хто не йшов — падав. А тут ви малюєте зірки там, де я бачив лише темряву. І я заздрю цьому, бо мої зірки горіли в небі битв, а ваші живуть на стінах, серед людей.

Художник закінчив малюнок і повернувся; його очі блиснули в світлі ліхтаря. Він простягнув балончик Леоніду, і в його голосі чувся легкий виклик.

— Хочеш, бро, додай щось?! — сказав він. — Балончик ось, тримай.

Леонід здивовано глянув на нього; його пальці затремтіли, беручи цей чужий предмет — легкий, але важкий у долоні, ніби шматок нового світу.

— Я? Малювати?! — перепитав він, і його голос тремтів від сумніву. Він глянув на Софі, потім на стіну і повільно підніс руку. Лінія вийшла кривою, невпевненою, схожою на хвилю, що тремтить під вітром. — Ось… море. Моє море. Воно кликало мене колись… і зрадило!

Софі усміхнулася, і її очі спалахнули теплом, що розтопило сутінки.

— Класно, красунчику! — сказала вона, і її голос задзвенів радістю. — Твій перший стріт-арт. Може, ти ще не такий старий вояка, як думаєш?!

Леонід глянув на хвилю, що тремтіла на стіні, і його голос став ледь чутним, ніби шепіт до самого себе.

— Може! — промовив він. — Але це море — не кров. Це мрія. І я хочу, щоб воно жило тут, серед ваших зірок.

Він віддав балончик художнику й відступив. Сутінки густішали, і малюнок на стіні ожив у світлі ліхтарів: зірки падали, люди дивилися вгору, а хвиля Леоніда тремтіла внизу, ніби подих його минулого, що знайшов спокій у цьому новому світі.

Коли вони повернулися на горище, повітря там було важким, просякнутим воском і пилом, — ніби час застиг, тримаючи в обіймах тіні минулого, що шепотіли крізь щілини, мов загублені голоси в ефірі. Трійка чекала в задзеркаллі; їхні силуети тремтіли в багряному відблиску дзеркала, ніби аватари, що зависли в цифровій пітьмі, чекаючи сигналу. Щойно Софі й Леонід переступили поріг, Вортимер і Енріке заговорили навперебій; їхні голоси зливалися в гудіння, як гомін натовпу в метро в годину пік.

— Ну що, знайшли щось?! — кинув Вортимер, і його тон був гострим, як лезо, що ріже тишу.

Леонід посміхнувся; його збудження палахкотіло, мов спалах екрану в темряві кінозалу, що кличе до дії.

— Нам пощастило! — відповів він. — Ми відшукали щоденник. Тепер знаємо назву корабля й ім’я його капітана. А ще я сфотографував останні сторінки. Ось цей запис. — Він дістав телефон Антуана, і його пальці, що колись стискали канати й мечі, невпевнено торкнулися екрану, ніби боячись розбудити привидів, що спали в цифровій пам’яті. Він зачитав, і його голос загудів, мов сирена, що пронизує ніч, сповнений ваги століть: — "Зрадник серед нас! Чорні вітрила з’явилися на горизонті — британські корсари. Вони знають про Ключ; хтось продав нашу таємницю. Хвилі ревуть, рифи чатують, а я чую подих Дракона в кожному пориві вітру. Якщо ми загинемо, нехай Ключ залишиться в обіймах глибин, де ніхто не дістане його. Я сховав його в скриньці, обмотаній ланцюгами, і віддав морю там, де сузір’я Дракона дивиться вниз. Хай чотирнадцять його зірок стережуть наш останній притулок."

— Запис обривається, — додав Леонід, і його голос стих, ніби сигнал, що обірвався посеред дзвінка, лишивши лише відлуння. — Хтось вирвав дві сторінки. А на останній — грубий малюнок сузір’я Дракона, де чотирнадцять зірок позначені крапками, і кілька нерозбірливих слів, стертих часом. — Він підняв очі, і в них тліла тінь — чи то надії, чи то скорботи за тих, хто віддав усе заради таємниці, що лежала перед ними, мов розряджений пристрій, який ховає втрачену правду.

— Одна сторінка у нас, а друга — в колекціонера, — уточнив Леонід. Його голос був тихим, але в ньому бриніла напруга, ніби він відчував, як нитка долі затягується довкола їхніх ший — тонка, але невблаганна, як дріт навушників, що сплутався в кишені.

— У якого ще колекціонера?! — Вортимер склав руки на грудях; його брови злетіли вгору, а в очах спалахнула іскра сарказму. — Що, тепер кожен, хто тримає папірець у руках, стає нашим новим другом? Чи, може, ми набираємо фоловерів для дзеркального блогу, щоб похвалитися нашим життям у 4K? — Він хмикнув, але за його словами ховалася туга: Сарказм — мій щит, але що я ховаю під ним — страх чи спрагу світла, якого не бачив століття?