Бенджамін Аарон Шапіро - Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро

дискримінації за законом. Колмен Г’юз із онлайн-часопису Quillette розповідає, що американцям японського походження заборонялося володіти землею в 14 штатах із 1913 по 1952 рік, а під час Другої світової війни вони масово потрапляли в табори для інтернованих. Одне дослідження показало, що середній рівень заможності цієї етнічної групи невдовзі перевищить рівень білих американців. Це пояснюється високою здатністю японоамериканців до отримання доходів. Г’юз відзначає: «За даними перепису населення, їхні доходи перевищували доходи американців англійського, ірландського, німецького, італійського і польського походження». Аналогічно американці єврейського походження у 2003 році всемеро переважали за рівнем заможності консервативних протестантів.

Жодна інша група населення Америки не зазнавала такого жахливого ставлення, як чорношкірі. Це безсумнівно. Але для кожної групи справедливим є те, що розрив у заможності можна подолати шляхом збільшення доходів. Отже, щоб скоротити розрив у рівні заможності із часом, необхідно зосередитися на розриві доходів. І ось історичне пояснення того, чому цей розрив між білими й чорними такий глибокий.

Коли йдеться про дохід, нерівність у сучасній Америці пояснюється головно особистими, а не структурними проблемами. Саме тому вихідці з Азії значно перевищують у доходах білих американців; тому й латиноамериканці рухаються вгору за розподілом доходів між поколіннями, а чорношкірі — ні, як свідчать результати досліджень, проведених у Стенфорді, Гарварді та Бюро перепису населення США. Ці дослідження показали, що «виховання в сім’ї з високим рівнем доходу не убезпечує від нерівності... Чорношкірі діти, народжені від батьків із верхнього сегмента доходів, мають майже однакові шанси як опуститися в нижній сегмент, так і залишитись у верхньому». Крім цього, те саме дослідження показало, що розрив рівня заможності між чорними й білими пояснюється «виключно» різницею в доходах чоловіків, а не жінок. Інакше кажучи, чорношкірі жінки «заробляють трохи більше, ніж білі жінки, залежно від доходів їхніх батьків». Дослідження показало «мінімальний, майже відсутній розрив у рівнях платні та робочих годинах між чорними та білими жінками».

Отже, практично неможливо прямо пояснити расизмом поточну різницю в доходах. Варто також відзначити, що чорношкірі іммігранти у США мають вищі економічні показники, ніж нащадки рабів. Сорок років тому Томас Совелл спостеріг: «Вихідці з Карибського басейну в Сполучених Штатах тримають значну перевагу над американськими неграми за доходами і зайнятістю». Цей факт правдивий і нині.

Які ж тоді легко помітні фактори призвели до низької мобільності доходів серед афроамериканців? По-перше, це поширена відсутність батька в сім’ї: самотнє материнство є однією з найпотужніших причин бідності, що охоплює численні покоління. Приблизно семеро з десятьох чорношкірих дітей в Америці ростуть без батька. І як визнав 2008 року Барак Обама, дуже багато чорношкірих батьків «не беруть на себе відповідальності, поводячись наче хлопчики, а не чоловіки. Ми знаємо статистику: діти, які виросли без батька, вп’ятеро частіше опиняються у злиднях і скоюють злочини, вдев’ятеро частіше не закінчують школи і вдвадцятеро частіше опиняються за ґратами. У них набагато частіше трапляються поведінкові негаразди, вони більше тікають із дому і самі стають батьками в підлітковому віці. І через усе це засади нашої спільноти є слабшими». Збільшення рівня самотнього материнства серед чорношкірих ніяк не пов’язане ані із законами Джима Кроу, ані з рабством: 1963 року лише 24,2% дітей у чорношкірих народжувалися поза шлюбом.

Інші чинники — це високий рівень незавершеної вищої освіти (8% чорношкірих студентів чоловічої статі кидають навчання проти 4,9% — серед білих чоловіків); частота арештів (хоча кількість ув’язнених чорношкірих чоловіків за останні п’ятнадцять років різко зменшилася — 2613 чорношкірих в’язнів-чоловіків на 100 000 чорношкірих чоловіків станом на 2015 рік, — це все одно значно вище за 457 білих в’язнів-чоловіків на 100 000 білих чоловіків), а також рівні витрат і заощаджень.

Дезінтеграціоністи у відповідь пояснюють кожен із цих чинників інституціональним расизмом. Так легше уникати виявлення істинних причин цих проблем. Самотніх матерів було набагато менше до ухвалення закону про громадянські права, ніж тепер; рівень злочинності злетів уже після скасування законів Джима Кроу; показники в галузі освіти перебувають у стагнації впродовж багатьох років. Коли лікарі не розуміють причин хвороби й не знають, як її лікувати, вони називають її синдромом. Коли соціологи не бачать причин проблеми та шляхів її розв’язання, вони називають її системною.

Різниця, звісно, в тому, що соціологи насправді зазвичай знають причини проблем. Але заохочення приймати кращі особисті рішення не вписується у світогляд дезінтеграціоністів. Дезінтеграціоністська історія готова пояснити все, але нічого не хоче виправляти.

У цьому її суть.

Висновок

Третім і останнім кроком зруйнування Америки є переконування громадян у тому, що Америка — це плід отруйного дерева, країна, заснована на злі, яка не виправилася за всю свою історію. Її біографія — це оповідь не про невпинне зростання свободи і процвітання, що проросли з насіння вічних цінностей добра, а про душогубні війни й жорстокість, жертви яких постійно змінювалися.

Під час передвиборчої кампанії 2020 року Бето О’Рурк, який нетривалий час був кандидатом у президенти від Демократичної партії, так підсумував погляд на американську історію: «Расизм в Америці є ендемічним. Це одна з її засад. Ми маємо відзначати народження країни не 4 липня 1776 року, а 20 серпня 1619-го, коли перший полонений африканець, привезений сюди проти його волі, опинився в рабстві, поклавши початок створенню величі, успіхів і багатств, якими ні він, ні його нащадки ніколи не зможуть повноцінно користуватися». Він далі цитує цю недоладну оповідку як обґрунтування для всього на світі: від розбіжностей у статистиці смертності породіль між чорними й білими до розривів у рівні заможності. Попри очевидні спроби потурання політичній моді з боку «пробудженого» О’Рурка, різкий спад підтримки змусив його відмовитися від передвиборчих перегонів.

Але сам факт того, що О’Рурк вдався до такого підлещування через навмисне хибну інтерпретацію американської історії, мав би збентежити спостерігачів з усіх політичних груп. І не лише О’Рурк удався до цього серед демократів. Сенатор від Нью-Джерсі Корі Букер заявляв: «У нас є системний расизм, який роз’їдає нашу націю — від охорони здоров’я до кримінального права. І можна звернутися до нашого рабовласницького минулого, проте, Боже мій, наша система кримінального права така расово упереджена, що в ній нині під наглядом більше афроамериканців, ніж їх перебувало в рабстві у 1850 році». Мер міста Саут-Бент у штаті Індіана Піт Буттіджедж так само обвинувачує в усіх проявах нерівності історію Америки: «Ми знаємо, що грабунок багатьох поколінь нащадків рабів є складовою частиною нашого життя, від житлового забезпечення й охорони здоров’я до освіти й зайнятості, — і це фактично