Бенджамін Аарон Шапіро - Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро

у New York Times, що наша Конституція була «визначена білим шовінізмом». Крім того, додає вона, цей білий шовінізм пройшов перевірку часом і, попри всі свідчення на користь протилежного, він не був подоланий, а зазнав мімікрії:

Політика білого шовінізму, яка визначила нашу первинну Конституцію, триває дотепер без змін, знов і знов породжуючи нові системи расового й суспільного контролю. Лише кілька десятиліть тому політики присягалися будувати більше в’язниць. Тепер вони обіцяють зводити стіни на кордоні. Політична стратегія розділяти, демонізувати й перемагати діяла у США століттями — із часів рабства, — щоб підтримувати в бідних і чорношкірих взаємну злостивість (і страх), не даючи їм об’єднатися проти несправедливої політико-економічної системи. Вряди-годи тактика білого шовінізму приводила до відкритих збройних зіткнень. В інші часи розділеність і конфлікти менш помітні й ховаються під поверхнею.

«Розділяти, демонізувати й перемагати» можна скерувати й у зворотному напрямку. Стверджувати, що Конституція була створена в інтересах білого шовінізму, означає ігнорувати і контекст, і зміст цього документа. Це те саме, що стверджувати, ніби «Новий курс» проводився в інтересах сексизму: культурне тло країни, хай би яким потворним воно було, є лише тлом, а не мотиваційним ідеалом. Натомість закони Джима Кроу, що діяли ще ціле століття після Громадянської війни, були відкритим і нахабним порушенням Конституції білими шовіністами. Ці закони різко контрастували з нашими засадничими ідеалами, як вважали самі лідери чорношкірих від Букера Вашингтона до Мартіна Лютера Кінга.

Аргументація Александер явно применшує расовий прогрес. У цьому й полягає істинна мета дезінтеграціоністської історії: показати тяглість між народженням Америки в гріху та її нинішнім злом.

Прокляті навічно

На думку дезінтеграціоністів, усяке зло американського суспільства бере початок із монструозного народження Америки, всякий гріх американського суспільства росте з її потворного почину. Навіть велич Америки від самого початку отруйна: тому всі її здобутки обертаються проти неї. Упродовж довгої історії американського расизму найгострішими стрілами дезінтеграціоністів, якими ті цілять у благо Америки, були рабство і закони Джима Кроу. І витягають вони ці стріли з будь-якого можливого приводу.

Так, приміром, Метью Десмонд, прінстонський професор соціології, пишучи про «Проєкт-1619», стверджує, що американський капіталізм — найуспішніший в історії світу рушій збагачення — є жорстоким і сформованим культурою рабовласництва. У статті «Щоб зрозуміти брутальність американського капіталізму, треба почати з плантації» Десмонд демонструє, як нагляд за рабами в якийсь спосіб створив основу системи, яку певні компанії застосовували для контролю робочого часу на підприємствах. Ця заява не тільки безглузда зовні, вона анітрохи не враховує економічної історії Америки, яка після Громадянської війни перейшла до промислового капіталізму — на противагу аграрному Півдню з його рабською працею.

Менш абсурдною версією цього аргументу можна вважати те, що багатство Америки накопичувалося завдяки рабовласництву, а не капіталізму. Деякі прибічники цього аргументу вимагають репарацій, мотивуючи тим, що всі нечорношкірі американці мали вигоду від рабства. Майже всі прибічники цього аргументу вважають, що системи індивідуальних прав, побудовані на неупередженості щодо кольору шкіри, мають бути скасовані й замінені юридично оформленою підтримкою чорношкірих, включно з позитивною дискримінацією і урядовими програмами допомоги.

Ці пропозиції ґрунтуються на двох заявах: по-перше, тій, що американські громадяни масово мали вигоду від рабовласництва і законів Джима Кроу, по-друге, тій, що нинішня нерівність — це прямий спадок колишнього рабства. Обидві ці заяви зовсім неправдиві.

Аргумент про те, що американські громадяни масово мали вигоду від рабовласництва, не тримається купи. Добробут Америки не був залежним від рабовласництва: рабство знищило мільйони життів і надало багатства нечисленним обраним аристократам, залишивши Південь надзвичайно економічно недорозвиненим. Репарації від рабовласників для рабів повністю виправдані: відсутність таких репарацій — великий жах і трагедія. Але стверджувати, що внук іммігранта з Литви повинен сьогодні заплатити прапрапрапраправнучці звільненого раба або що дитина Коліна Пауелла має одержати репарації від прапрапраправнука вбитого солдата армії Півночі, — необґрунтовано.

Рабство, певна річ, було важливою частиною американської економіки. І це була відстала частина американської економіки. Праця вільних робітників економічно ефективніша за працю рабів. Не дивно, що Алексіс де Токвілль у «Демократії в Америці» описав Південь як суспільство «сонне», в якому робота «занепадає», місцину, повну «нероб». Насправді економіка Півдня зростала повільно, поки були чинними закони Джима Кроу, позаяк чорношкірі робітники тікали на Північ. Лише зі згортанням законів Джима Кроу почалося економічне зростання в південних штатах — і тоді, що не дивно, населення повернулося в цей регіон. Якби рабовласництво означало економічний виграш, Південь не був би переможений промисловою Північчю. Кінець рабства означав різке зменшення сільськогосподарського капіталу в США і водночас збільшення промислового, житлового й інших видів внутрішнього капіталу. Після Громадянської війни стрімко зросли обсяги трудових і фінансових ресурсів. Цей досвід справді вражає. Як писав у «Бібліотеці економіки та свободи» Скотт Самнер: «Бразилія не скасовувала рабства до 80-х років XIX століття й опинилася в гіршому становищі, ніж Америка. Гіршому навіть за країни, що лежать на південь від Бразилії». Вільне відчуження праці стимулює процвітання — ось чому країни з вільним ринком переважають у цьому всі інші». Стверджувати, що американці мали масову вигоду від рабовласництва, — те саме, що вважати, ніби європейці мали таку саму вигоду від феодалізму.

А що ж із законами Джима Кроу? Вони так само давали вигоду нечисленним обраним коштом ширшої американської економіки. Ці закони зупиняли конкуренцію, вели до масової міграції з Півдня в толерантніші частини країни й загалом спричиняли занепад південної економіки. Якби економічну силу чорношкірого населення відпустили на волю, господарство країни пережило б злет.

Утім, цілковитою правдою є те, що закони Джима Кроу справили довготривалий вплив на расовий розрив у заможності. Економічна історія завжди має вплив на економічну сучасність. Певна річ, такі види політики, як расове зонування, хоча й були заборонені федеральним урядом у 1977 році за законом про соціальні інвестиції, чорношкірі американці все ж не одержали змоги інвестувати в житло на одному рівні з білими; сегрегація і дискримінація не дали «чорним» бізнесам доступу до капіталу на рівні з «білими» — і це призвело до недофінасування «чорних» освітніх установ. Не можна цього заперечувати.

Але до якої міри расовий розрив заможності в США пояснюється такою історичною дискримінацією? І наскільки гріхи Америки були очищені подальшими змінами законів та сердець? На думку дезінтеграціоністів, анітрохи. На реалістичну думку, великою мірою так.

Щоб порівняти вплив дискримінації в минулому на створення багатств у майбутньому, слід поглянути на контрольні групи, а саме, що відбувається в нечорношкірих меншостях, які в минулому піддавалися