Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

«Радий чути. Все ок. До речі, з Днем народження. Сподіваюся, святкуєш, як слід»

Я здригнулася.

— Ти що там так задумалась? — мама заглянула в кімнату з подарунковим пакетом у руках.

— Та так, — швидко вимкнула екран, ніби приховуючи щось заборонене. — Просто листуюся.

— Виходь до нас, будемо святкувати, — усміхнулася вона й зачинила двері.

Я сіла на край ліжка, зітхнула. Святкувати… Колись це був особливий день, якого я чекала з нетерпінням. А тепер? Здавалося, що це просто ще один день.

Я знову глянула на повідомлення від Тимура. Він навіть не поставив знак питання — ніби просто констатував, що я повинна святкувати.

Чи відповісти?

Я на мить задумалася, а потім набрала:

«Дякую. Святкую по-сімейному. Торт, подарунки, всі справи»

І майже одразу отримала нове:

«Тоді бажаю тобі багато щастя і здійснення всього задуманого. І смачного торта»

Я усміхнулася. В його словах не було нічого особливого, але чомусь вони зігріли.

— Доню, ти ще довго! — почулося з вітальні.

Я поклала телефон на стіл, переодягнулася в блакитну сукню, й вийшла до родини, вирішивши хоча б на кілька годин відпустити всі думки про Тимура. Але десь у глибині душі мені не давала спокою одна річ.

Він не просто знав, що я поїхала.

Свічки на торті мерехтіли, відбиваючись у блискучій глазурі. Я загадала бажання, хоча сама не знала яке, і задула їх одним подихом. Мама зааплодувала, тато підморгнув.

— Тепер офіційно — наша доня стала на рік дорослішою, — сказала мама, нарізаючи торт.

Я усміхнулася, взяла свою тарілку й тільки-но наклала на неї купу різної маминої смакоти, як пролунав дзвінок у двері.

— О, мабуть, ще хтось прийшов, — сказала мама й пішла відчиняти.

Я ніяких гостей більше не чекала, тому просто продовжила їсти. Але наступні слова змусили мене завмерти.

— Христино, тут до тебе.

Я повільно обернулася. І побачила Тимура. У руках — великий букет білих троянд.

— Привіт, — сказав він, дивлячись на мене своїм поглядом, від якого завжди все йшло шкереберть.

Я відклала виделку.

— Тимур… Що ти тут робиш?

— Вирішив привітати особисто. З днем народження, Квіточко! — він усміхнувся й простягнув мені квіти.

Я взяла їх машинально, відчуваючи, як мама й тато мовчки обмінялися поглядами.

— Ну що ж, гості — це завжди добре! — весело відповіла мама. — Тимуре, проходьте, пригощайтеся.

Я глянула на нього й побачила в його очах знайомий блиск. Він прийшов не просто так.

Але для чого?

Поклала квіти і відчула його погляд, навіть коли не дивилася в його бік. Тимур поводився спокійно, навіть занадто. Їв мамині страви, які дуже нахвалював, щось розповідав татові про своє життя, кидав жартами. Мама розпитувала його, чи все гаразд, як там у Києві.

А я мовчала.

Бо єдине, про що я могла думати, — це вчорашній вечір.

Як він притискав мене до себе, як говорив слова кохання. Як наші губи знаходили одне одну.

А тепер…

— Доню, а тобі мої страви не смакують? Чи може тобі погано?— мамин голос повернув мене в реальність.

— Що? — я кліпнула, помітивши, що моя тарілка з наїдками залишилася майже недоторканою.

— Я кажу, ти весь день якась задумлива. Що з тобою?

Я глянула на Тимура. Він дивився на мене, і в очах було щось схоже на виклик.

— Все нормально, — відповіла я, беручи виделку.

Я відчула, як до щік приливав жар. От халепа!

— Отже, ви з Христиною давно знайомі? — запитав тато, ніби оцінюючи ситуацію.

Тимур поглянув на мене.

— О, дуже давно, — сказав він повільно.

І я зрозуміла: він грався. Провокував. Хотів побачити, як я буду реагувати.

Ну що ж.

Я відклала виделку, схрестила руки на грудях і нарешті підняла на нього погляд.

— Так, Тимуре. Розкажи всім, звідки ти мене знаєш.

І тут Весельський знову усміхнувся. Той самий нахабний, впевнений усміх, який завжди доводив мене до сказу.

— З радістю, — сказав він, нахиляючись ближче. — Тільки… не впевнений, що всі деталі тобі сподобаються.

Я різко підняла голову.

— Ми… просто старі знайомі, — поспішно сказала я, перш ніж Тимур встиг розкрити рота.

Тато глянув на мене, потім на нього, а тоді повільно кивнув:

— Зрозуміло.

Я знала цей тон. Він означав: «Потім ми ще поговоримо про це».

Весельський знову усміхнувся. Чому він постійно це робить? В нього що, проблеми з нервами, чи це його дивний спосіб тримати все під контролем?