Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 23. День народження та несподіваний гість

Христина

Всю ніч я майже не зімкнула очей. Сон здавався чимось недосяжним, бо думки, мов розбурхане море, не давали мені спокою. Як я могла так легко піддатися його чарам? Як могла дозволити собі хоча б на мить забути, ким він є? Я ненавиділа його. Ненавиділа за те, що він був частиною мого болю, за те, що змусив мене страждати тоді, коли я була найбільш беззахисна. Але разом із цією ненавистю жила інша, небезпечна сила — шалена, незбагненна тяга, яку я не могла контролювати.

Весельський був уже не тим хлопцем, якого я колись знала. Щось у ньому змінилося, і це лякало. Він більше не був самовпевненим юнаком, що не знав меж. У його блакитних очах ховалося щось глибше, темніше. Це вабило. Руйнувало мій захист. Я не могла пояснити, чому. Чому його присутність зачаровувала? Його дотики здавалися такими сильними, ніби вони розбивали мою внутрішню стіну, вибудувану роками?

Я знала, що повинна його відштовхнути. Забути. Але ця ненависть була звабливою, отруйною, і вона не відпускала. Вона розчинялася в моїх думках, змішуючи біль із бажанням.

Чи можна пробачити людину, яка зробила тобі боляче? Чи можна минуле залишити в минулому, якщо воно досі відлунювалося болем у грудях?

Ці питання точили мене всю ніч, не даючи жодного шансу на спокій.

***

Ранок почався з приємного сюрпризу — Сашуля вже стояла біля мого ліжка з великим букетом соняхів. Колись я згадувала, що любила ці квіти, і вона не забула. Принесла їх ще до того, як я встигла нормально прокинутися.

Потім почалися дзвінки — Михайло, Аліса, батьки. Усміхалася, відповідала на привітання, але думками вже була в дорозі. Мама з татом обіцяли зустріти мене автомобілем, тож усе, що залишалося — доїхати.

Сашуля провела мене, і я, зайнявши одиночне місце біля вікна, видихнула з полегшенням. Жодних випадкових сусідів, жодних нав’язливих розмов. Лише я, музика і дорога.

***

Коли автобус нарешті прибув, я тільки-но встигла ступити на землю, як мама з татом вже обіймали мене. Такі рідні, такі теплі — я за ними шалено скучила.

Ми сіли в автівку: тато за кермом, я з мамою позаду. Вона одразу почала ділитися міськими новинами, а я — розповідати про Київ, про друзів. Але про Тимура змовчала. Навіть згадувати його не хотілося. Вчорашній поцілунок, що завис у пам’яті, був точно зайвим.

Мама розповідала про знайомих, про нові кав’ярні, що відкрилися в місті, про сусідку тітку Любу, яка знову знайшла собі якогось залицяльника. Я слухала, кивала, вставляла короткі фрази, але думки постійно відхилялися вбік. Тимур. Як би я не намагалася викинути його з голови, він все одно там сидів.

Я схаменулася тільки тоді, коли тато запитав:

— Доню, може, перед тим, як додому, заїдемо по морозиво?

Я усміхнулася. Це була наша сімейна традиція — після довгих розлук завжди їхати в старий добрий магазинчик і брати морозиво. Колись, ще в дитинстві, я обирала рожеве, полуничне. Потім був період шоколадного. А зараз… напевно, з карамеллю.

— Звісно, давайте! — відповіла я.

Ми звернули на знайому вуличку, і через кілька хвилин я вже тримала в руках ріжок з холодним десертом. Морозиво тануло, а разом з ним мої думки про Тимура.

— І як там тобі в столиці? — запитав тато, поки ми сиділи на лавочці біля магазину.

— Цікаво, — чесно відповіла я. — В Києві все якось швидше, шумніше. Тут по-іншому.

Мама усміхнулася, ніби зрозуміла більше, ніж я сказала.

— Все одно тягне додому, так?

Я кивнула.

І тут телефон завібрував у кишені. Повідомлення. Я дістала його, поглянула на екран і застигла.

«Привіт. Як доїхала?»

Від Тимура.

Я кліпнула, немов не вірячи своїм очам. Перечитала повідомлення ще раз.

— Щось сталося? — поцікавилася мама, помітивши, як я напружилася.

— Ні, просто… знайома людина написала, — швидко відповіла я і сховала телефон у кишеню джинсів.

Тато з мамою продовжили розмову, а я мовчки дивилася на своє морозиво. Холодне, солодке, з приємним присмаком карамелі, але тепер воно зовсім не тішило.

Тимур знав, що я поїхала. Але як?

Я ж не говорила.

Може, випадковість? Може, Михайло з Алісою проговорилися? Чи… він дізнався сам?

Я не відповіла одразу. Відклала телефон, ніби це могло змінити ситуацію. Але всередині вже запустився механізм думок.

Весельський написав просто, без підтексту. Але факт, що він знав, не давав мені спокою.

***

Повернувшись додому, у своїй кімнаті, серед знайомих речей, я знову відкрила телефон. Повідомлення все ще чекало на відповідь.

Я набрала коротке:

«Доїхала нормально. А ти як?»

Відправила.

І майже одразу побачила три крапки – він набирав відповідь.

Три крапки на екрані зникли, потім з’явилися знову. Я завмерла, стискаючи телефон у руках. Нарешті повідомлення прийшло:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍