Дафна дю Мор'є - Ребекка

«До речі, днями я бачила нашу Гільду. Пам’ятаєш її? Та, що так добре грала в теніс. Вона вийшла заміж, у неї двоє дітей». І ми б не помічали дзвоників коло нас, не чули б голубів над головою. Мені не хотілося, щоб поруч був хтось іще. Навіть Максим. Якби тут був Максим, я б не лежала так, як лежу, жуючи травинку, із заплющеними очима. Я б дивилася на нього, стежила б за його поглядом, за виразом його обличчя. Думала б, чи подобається йому, а чи він нудиться. Переймалася б, що в нього на думці. Наразі я могла розслабитися, все це не мало жодного значення. Максим був у Лондоні. Як приємно знову побути на самоті! Ні, насправді я так не думала. То була зрада, підлість. Я так не думала. Максим — це моє життя і мій світ. Я підвелася із дзвоників і різко гукнула Джеспера. Ми рушили долиною до берега. Був відплив, море виглядало дуже спокійним і байдужим. Затока нагадувала величезне тихе озеро. Зараз мені було так само складно уявити його бурхливим, як складно уявити зиму посеред літа. Вітру не було, й сонце сяяло на плескотливих хвилях, коли ті накочувалися на скелі, утворюючи між ними маленькі калюжі. Джеспер одразу ж, озираючись на мене, поліз на скелі, одне вухо задерлося йому на голову, завдяки чому він набув дивакуватого хвацького вигляду.

— Не туди, Джеспере! — крикнула я.

Звичайно, пес на мене не зважав. Навмисне не слухаючись, він пострибав униз. «Який же він бешкетник!» — уголос проказала я і полізла на скелі за ним, удаючи сама перед собою, що мені не хочеться потрапити на іншу частину берега. «Ну що ж, — подумала я, — нічого тут не вдієш. Зрештою, Максима зі мною немає. Мене ж воно не стосується».

Я побрела по калюжах між скелями, мугикаючи собі під ніс мелодію. Під час відпливу бухта мала інакший вигляд. Не такий грізний. У крихітній гавані було не більше трьох футів. Човен міг би спокійнісінько дрейфувати собі в цій нерухомій мілкій воді, подумала я. Тут досі плавав буй. Він був біло-зелений, минулого разу я цього не помітила. Можливо, тому, що завдяки дощу всі кольори здавалися невиразними. На березі нікого не було. Я пройшла по гальці до іншого боку бухти й здерлася на низенький кам’яний мол. Джеспер біг попереду, неначе до того звик. У стіні стирчали кільце й залізна драбина, що спускалася до води. Ось тут прив’язували ялик і залазили в нього по цій драбині, подумала я. Буй виднівся якраз навпроти, приблизно за тридцять футів. На ньому було щось написано. Я витягнула шию вбік, аби прочитати напис. «Je Reviens». Яка дивна назва. Нетипова для човна. Хоча, можливо, це був французький човен, рибальський. Іноді рибальські човни мають такі назви; «Щасливе повернення», «Я тут» тощо. «Je Reviens» — «Я повертаюсь». Так, гадаю, це гарна назва для човна. Вона лише не пасувала саме цьому, адже він більше ніколи не повернеться.

Певно, холодно плисти в затоці за маяком, подалі від мису. В самій затоці спокійно, проте навіть сьогодні, у штиль, за мисом, там, де швидко йшов відплив, поверхня води бралася брижами білої піни. Щойно б маленький човен обігнув мис і вийшов із закритої затоки, пориви вітру одразу ж нахилили б його набік. Можливо, морська вода захлюпувала б через борт, стікала б палубою. Людина біля румпеля змахувала би бризки з очей і волосся, позирала б на напнуту щоглу. Цікаво, якого кольору був той човен? Може, біло-зелений, як той буй. Френк казав, що він був невеличкий, із маленькою рубкою.

Джеспер принюхувався до залізної драбини.

— Ходімо звідси! — сказала я. — Я не хочу йти за тобою.

Я рушила молом назад до берега. Хатина на окраїні гаю вже не здавалася такою непривітною й лиховісною, як раніше. Завдяки сонцю все змінилося. Сьогодні не було дощу, який стукотів би по даху. Я повільно підійшла берегом до будівлі. Зрештою, це була всього лишень хатина, в якій ніхто не жив. Не було чого боятися. Взагалі. Будь-яке місце видається сирим і зловісним, якщо там певний час ніхто не живе. Навіть нові дачі й будинки. До того ж тут влаштовували пікніки при світлі місяця… Відвідувачі, що приїздили на вихідні, ймовірно, приходили сюди, купалися, а тоді виходили на човні в море. Я постояла, дивлячись на занедбаний, порослий кропивою сад. Хтось має прийти й розчистити його. Хтось із садівників. Навіщо лишати його в такому стані? Я штовхнула маленьку хвіртку й наблизилась до дверей хатини. Вони виявилися напівпричиненими. Я ж була переконана, що минулого разу зачинила їх як слід. Джеспер загарчав, принюхуючись до порога.

— Джеспере, припини! — сказала я.

Він продовжував глибоко принюхуватись, пхаючи носа в щілину під дверима. Я розчахнула двері й зазирнула всередину. Там було дуже темно. Як і раніше. Нічого не змінилося. Павутиння досі висіло на такелажі моделей кораблів. Однак двері, що вели до сараю за кімнатою, виявились відчинені. Джеспер знову загарчав, і почувся звук, неначе щось упало. Пес знавісніло загавкав і, прошмигнувши в мене між ногами до кімнати, помчав до відчинених дверей сараю. Я рушила за ним, у мене швидко забилося серце, і я, вагаючись, зупинилася посеред кімнати.

— До мене, Джеспере! Не дуркуй! — гукнула я.

Пес завмер на порозі, все ще ошаленіло гавкаючи, в його голосі чулися істеричні нотки. Отже, там, у майстерні, щось було. І то був не щур. На щура він би кинувся.

— Джеспере, Джеспере! До мене! — сказала я.

Він не послухався. Я повільно підійшла до дверей.

— Тут хтось є? — запитала я.

Ніхто не відповів. Нахилившись до Джеспера, я взяла його за нашийник і зазирнула за двері. В кутку, притиснувшись до стіни, хтось сидів. З того, як він скорчився, було зрозуміло, що ця людина перелякалася ще більше, ніж я. Це був Бен. Він намагався сховатися за одним із вітрил.

— Що сталося? Вам щось потрібно? — запитала я.

Він недоумкувато кліпав очима, роззявивши рота.

— Я нічого не роблю, — мовив Бен.

— Тихо, Джеспере! — насварилася я на собаку, схопивши його рукою за морду, а тоді зняла пояс і прив’язала до нашийника замість повідка.

— Що вам потрібно, Бене? — запитала я, цього разу дещо сміливіше.

Той не відповідав. Лише дивився на мене своїми хитруватими очима дурника.

— Думаю, вам