Дафна дю Мор'є - Ребекка

Він незграбно звівся на ноги, крадькома усміхаючись і витираючи носа зворотним боком долоні. Іншу руку він тримав за спиною.

— Що там у вас, Бене? — запитала я.

Слухняно, мов дитина, він показав мені свою другу руку. В ній він тримав волосінь.

— Я нічого не роблю, — повторив чоловік.

— Ви знайшли цю волосінь тут? — поцікавилась я.

— Га?

— Слухайте, Бене, — сказала я. — Ви можете взяти цю волосінь, якщо хочете, але більше ніколи так не робіть. Брати речі, які належать іншим людям, нечесно.

Він нічого не відповів. Кліпав очима та сіпався.

— Ходімо! — твердо проказала я.

Я повернулася до головної кімнати, й він пішов за мною. Джеспер припинив гавкати й тепер обнюхував Бенове взуття. Мені більше не хотілося залишатися в хатині. Я швидко вийшла на сонячне світло, Бен почовгав за мною. Затим я зачинила двері.

— Вам ліпше піти додому, — сказала я Бену.

Він притискав волосінь до серця, ніби скарб.

— Ви ж не здасте мене до притулку, га? — запитав він.

І тоді я помітила, що він тремтів від страху. Його руки трусилися, він утупився в мене благальним поглядом, наче німа тварина.

— Звісно, ні, — ласкаво відказала я.

— Я нічого не робив, — повторив він, — я ніколи нікому не казав. Я не хочу, щоб мене здали до притулку.

Його брудною щокою скотилася сльоза.

— Усе гаразд, Бене, — мовила я. — Ніхто тебе не здасть. Але ти більше не заходь до хатини.

Я відвернулася, але він підбіг і схопив мене за руку.

— Гей, — сказав Бен. — Гей, я дещо для вас маю.

Він дурнувато усміхнувся, повабив мене пальцем і рушив до берега. Я пішла за ним, біля скелі Бен нахилився й підняв плаский камінь. Під ним виявилася невеличка купка мушель. Бен обрав одну й подарував її мені.

— Оце вам, — мовив він.

— Дякую. Вона дуже гарна, — сказала я.

Почухавши вухо, Бен знову усміхнувся, він уже забув про свій страх.

— У вас очі янгола.

Доволі приголомшена, я знову поглянула на мушлю. Я не знала, що відповісти.

— Ви не така, як та інша, — сказав Бен.

— Що ви маєте на увазі? — перепитала я. — Яка інша?

Бен похитав головою. Його очі знову набули хитруватого виразу. Він приклав палець до носа.

— Вона була висока й чорнява. Нагадувала змію. Я бачив її тут на власні очі. Вона приходила вночі. Я бачив її.

Бен замовк, уважно дивлячись на мене. Я нічого йому не відказала.

— Я поглянув на неї один раз, і вона на мене накинулась. «Ти мене не знаєш, ясно? — сказала вона. — Ти ніколи мене тут не бачив і більше ніколи не побачиш. А якщо я впіймаю тебе, коли спостерігатимеш за мною у вікно, то здам тебе до притулку, — казала вона. — Тобі б це не сподобалося, чи не так? У притулку з людьми поводяться жорстоко», — говорила вона. «Я нічого не скажу, мем», — відповів я і торкнувся свого капелюха, ось як зараз. — Він смикнув свою зюйдвестку. — Її ж тепер нема? — з тривогою запитав він.

— Я не знаю, про кого ви говорите, — повільно проказала я, — ніхто не збирається здавати вас до притулку. На все добре, Бене.

Я розвернулася й рушила берегом до стежки, тягнучи за собою на поясі Джеспера. Бідолаха, звичайно ж, він був несповна розуму. Не розумів, що говорить. Навряд чи хтось міг погрожувати йому притулком. Максим казав, що він геть безвинний, і так само говорив Френк. Можливо, Бен якось почув, як його обговорювала його ж рідня, і цей спогад лишився з ним, наче страшний образ, що застряг у голові дитини. Він і думає, вочевидь, як дитина, щось йому подобається, щось ні. Він може знічев’я прив’язатися до людини, одного дня ставитиметься до неї дружньо, а наступного — сердитиметься на неї. Бен поставився до мене дружньо, бо я сказала, що він може лишити собі волосінь. Коли ж я зустріну його завтра, він може мене й не впізнати. Безглуздо звертати увагу на все, що каже недоумок. Я озирнулася через плече на бухту. Почався приплив, і під молом повільно вирувала вода. Бен зник за скелями. Берег знову спорожнів. Я бачила лише кам’яний димар хатини в просвіті між темними деревами. Зненацька мене охопило незрозуміле бажання бігти. Я потягнула Джеспера за повідок і, важко дихаючи, помчала крутою вузькою стежкою крізь гай, більше ні разу не озирнувшись. Я б не повернулася й не спустилася на берег до тієї хатини, навіть якби мені запропонували всі скарби на світі. Мені здавалося, нібито там, у порослому кропивою саду, хтось на мене чекав. Хтось, хто все бачив і чув.

Доки ми бігли, Джеспер гавкав. Він думав, що це якась нова гра. Все намагався вкусити пояс і порвати його. Раніше я й не помічала, як щільно тут росли дерева, їхнє коріння простягалося через стежку, мов мацаки, що були готові вхопити тебе за ногу. Треба це все порозчищати, думала я біжучи, хапаючи ротом повітря, Максим має наказати своїм робітникам це зробити. В існуванні цього підліска немає ні сенсу, ні краси. Сплетіння чагарників треба було вирізати, щоб на стежку могло потрапити світло. Тут було темно, надто темно. Цей голий евкаліпт, придушений кущами ожини, нагадував побілілу знебарвлену кінцівку скелета, під якою пробігав чорний, землистий, забруднений вічними дощами струмок, що тихо стікав униз до берега. На відміну від долини, тут не співали пташки. Тут панувала інакша тиша. Навіть біжучи стежкою й задихаючись, я чула шум моря, коли на берег накочувався приплив. Я зрозуміла, чому Максим не любив цієї стежки й бухти. Мені вони теж не сподобалися. Якою ж я була дурепою, що обрала цей шлях! Треба було лишатися в іншій бухті з білою галькою і повертатись додому Щасливою долиною.

Я зраділа, опинившись на галявині й побачивши у видолинку будинок, непорушний і надійний. Гай лишився позаду. Попрошу Роберта принести мені чай під каштан. Я зиркнула на годинник. Раніше, ніж я думала, ще не пробило й четвертої. Доведеться трохи зачекати. За звичаями Мендерлея, чай подавали не раніше, ніж о пів на п’яту. Добре, що