Дафна дю Мор'є - Ребекка

— Тобто купідон опинився там тоді?

— Гадаю, так.

— Його відшукали в коморі?

— Ні. Ні, не думаю. Насправді, здається, це був весільний подарунок. Ребекка добре зналася на порцеляні.

Я не глянула на нього. Взялася робити манікюр. Він проказав її ім’я доволі невимушено, спокійно. Без жодних зусиль. За мить я окинула його квапливим поглядом. Він завмер перед каміном, запхнувши руки до кишень. Дивився просто поперед себе. «Він думає про Ребекку», — сказала я собі. Думає, як дивно, що мій весільний подарунок знищив весільний подарунок Ребекки. Він думає про купідона. Пригадує, хто їй його подарував. Він знову й знову згадує, як вона отримала пакунок і як йому зраділа. Ребекка добре зналася на порцеляні. Можливо, заходила до кімнати та ставала на коліна, намагаючись відкрити невеличку коробку з купідоном. Певно, вона дивилася на нього й усміхалася. «Поглянь, Максе, — казала вона, — поглянь, що нам надіслали». А тоді занурювала руку в стружку й виймала купідона, що стояв на одній нозі з луком у руці. «Ми поставимо його в ранковій вітальні», — вочевидь, сказала вона, він опустився на коліна поруч із нею, й вони розглядали купідона разом.

Я продовжувала лакувати нігті. Вони були брудні, як у школярки. Кутикули стирчали над луночками. Ніготь на великому пальці був згризений аж до живого. Я знову поглянула на Максима. Він досі стояв перед каміном.

— Про що ти думаєш? — запитала я.

Мій голос прозвучав спокійно й байдуже. На відміну від серця, яке вистрибувало в грудях. На відміну від думок, уїдливих і обурених. Він підпалив цигарку, точно двадцять п’яту за день, а ми ж лише щойно завершили ланч; пожбурив сірник на порожню решітку, підібрав газету.

— Та ні про що загалом, а що? — відказав він.

— О, ну не знаю, — мовила я, — у тебе такий серйозний вигляд, наче ти десь далеко звідси.

Максим відсторонено просвистів якусь мелодію, вертячи в пальцях цигарку.

— Взагалі-то я думав про те, чи обрали вже команду, яка гратиме за Суррей проти Міддлсекса на стадіоні «Овал».

Він знову сів у крісло й розгорнув газету. Я визирнула у вікно. До мене підійшов Джеспер і заліз мені на коліна.

13

Наприкінці червня Максиму довелося поїхати до Лондона на якийсь званий обід. Лише для чоловіків. Щось пов’язане зі справами графства. Він був відсутній протягом двох днів, і я зосталася на самоті. Його від’їзд викликав у мене страх. Коли автомобіль зник за поворотом алеї, у мене з’явилося відчуття, неначе ми розлучилися назавжди і я більше ніколи його не побачу. Звісно ж, трапиться нещасний випадок, і пізніше вдень, коли я повернуся з прогулянки, то побачу зблідлого й переляканого Фріса, який чекатиме на мене зі звісткою. Зателефонує лікар з якої-небудь сільської лікарні. «Ви мусите набратися сміливості, — скаже він. — Боюсь, ви маєте бути готовою до найгіршого».

Прийде Френк, і ми разом вирушимо до лікарні. Максим мене не впізнає. Я уявила все це, сидячи за ланчем, я вже бачила юрбу місцевих жителів, що зібралися біля цвинтаря на похорон, і те, як сама спираюся на руку Френка. Це все видалося мені таким реальним, що навіть їжа не лізла до рота, і я все нашорошувала вуха, щоб почути телефон, якщо той задзвонить.

Удень я всілася в саду під каштаном із книжкою на колінах, проте геть нічого не прочитала. Коли я побачила, що Роберт перетинає галявину, то вже знала, що нам зателефонували, й мені зробилося зле.

— Надійшло повідомлення з клубу, мадам: містер де Вінтер прибув туди десять хвилин тому.

Я згорнула книжку.

— Дякую, Роберте. Як він швидко доїхав!

— Так, мадам. Дуже гарна їзда.

— Він просив мене до слухавки чи щось передав?

— Ні, мадам. Лише те, що щасливо доїхав. Телефонував швейцар.

— Добре, Роберте. Дуже дякую.

Я відчула неймовірне полегшення. Мене більше не нудило. Біль минув. Немовби я вийшла на берег після того, як перепливла протоку. Я почала відчувати голод і, коли Роберт повернувся до будинку, прокралась крізь засклені двері до їдальні та накрала з підсобного столика печива. Я взяла шість штук. Батське печиво «Олівер». А тоді ще й яблуко. Навіть не думала, що настільки зголодніла. Я пішла в гай і з’їла все там, аби ніхто зі слуг не побачив мене з вікна, а тоді не сказав кухарю, що, схоже, місіс де Вінтер не подобається їжа, яку готують на кухні, адже щойно бачили, як вона запихалася фруктами та печивом на галявині. Кухар образився б і, ймовірно, пішов би до місіс Денверз.

Тепер, коли Максим щасливо дістався Лондона, а я поїла печива, я відчула себе надзвичайно добре й на диво радісно. Мене сповнило відчуття свободи, неначе я позбулася будь-яких зобов’язань. Це нагадувало суботні дні в дитинстві. Ні уроків, ні школи. Можна робити все, що заманеться. Одягаєш стару спідницю, пляжні туфлі та бавишся на вигоні з сусідськими дітьми в «зайця і собак».

У мене було таке саме відчуття. Я ще ніколи не почувалася так відтоді, як приїхала до Мендерлея. Певно, причиною цьому стало те, що Максим поїхав до Лондона.

Мене шокували власні думки. Я взагалі не могла цього зрозуміти. Я ж не хотіла, щоб він їхав. А тепер у мене так легко на серці, така пружна хода, і з’явилося це дитяче бажання побігти через галявину та скотитися схилом донизу. Я змахнула крихти печива з губ і гукнула Джеспера. Можливо, я почувалася так лише тому, що надворі був чудовий день…

Ми пройшли Щасливою долиною до невеличкої бухти. Азалії вже відцвіли, на моху лежали коричневі та зім’яті пелюстки. Дзвоники ще не зів’яли, вони стелилися щільним килимом у гаю над долиною, а молода папороть, кучерява й зелена, пнулася догори. Від моху линув густий і насичений аромат, дзвоники пахли землею й гіркотою. Я вляглася на високу траву біля квітів, підклавши під голову руки, а Джеспер примостився поряд. Хекаючи, він з дурнуватим виглядом дивився на мене, з його язика й міцної щелепи скрапувала слина. Десь над нами, на деревах, вуркотіли голуби. Було мирно й тихо. Я задумалася, чому деякі місця здаються набагато кращими на самоті. Яким би пересічним і недолугим це все здавалося б, якби зараз поруч зі мною сиділа подруга, хто-небудь із тих, з ким я приятелювала в школі, і сказала б: