Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

30

 Як же я гризла собі душу, коли усвідомила шо досі не поставила прослушку в спальні Еміра. Не було можливості, а зараз це те саме місце де вона необхідна перш за все!

На вечір я спостерігала за кімнатою Еміра і коли Лейла рішуче вийшла то я швидко шмигнула до спальні Еміра, притиснувши до грудей апельсин, який ухопила на кухні для прикриття. Я  кинулася вперед, як спецагент на завданні. Швидкість і обережність — мої кращі друзі, коли мова йде про встановлення прослушки в спальню, де я досі не змогла залишити слід.

 

Двері були відчинені. Я зазирнула всередину: Емір лежав на ліжку, а поруч вовтузився лікар, явно чимось зайнятий. Шприци, пляшечки, бинти... Займатися чоловіками, які напівпритомні, не в моєму стилі, але я мусила залишитися.

 

– Ці ліки потрібні негайно! – кинув лікар, не дивлячись у мій бік. Його голос звучав так, ніби він звертався до когось, кого знає. Він думав, що це Лейла. Ідеально! Я застигла на порозі, намагаючись дихати тихо, наче ніндзя.

 

– Інакше ми не зможемо довести справу до кінця, – буркнув лікар, дивлячись на Еміра.

 

Справу до кінця? Що він має на увазі? Я завмерла, не знаючи, чи то піти, чи задати питання. Мій мозок уже малював картини змови: секретні експерименти, ліки, які можуть врятувати чи зруйнувати його здоров'я. А може, цей лікар взагалі агент Лейли?

 

– Які ліки? – запитала я раптом, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

 

Лікар нарешті повернувся і виявив мене. Його погляд ковзнув від мого обличчя до мого живота. Він відкашлявся і примружив очі, як удав, що обдумує, чи проковтнути свою жертву.

 

– А ви хто? – сухо запитав він, підозріло витягаючи губи в майже невидиму посмішку.

 

– Я? Я... я невістка Еміра, – відповіла я, знітившись.

 

– Невістка? – він ще раз глянув на мій живіт, наче вагітність автоматично пояснювала всі загадки життя. – Вам сюди можна?

 

– А вам сюди можна? – огризнулася я у відповідь, забувши про страх. Його слизька манера і фраза "довести до кінця" змушували мої нерви натягуватися як струни. – Ви сказали "довести справу до кінця". Що це значить?

 

Лікар посміхнувся, але його очі залишалися холодними.

 

– Якщо ви хочете, щоб він одужав, не заважайте мені робити свою роботу, – він зробив паузу, наче щось зважував. – А ліки... Ви їх не знайдете в місцевих аптеках. Це рецепт, яким я займусь особисто.

 

– Що ви збираєтесь йому вколоти? – я різко підійшла ближче, відчуваючи, як обурення піднімається до горла. – Емір взагалі знає, що ви робите?

 

Лікар обернувся до мене, наче тигр, готовий до атаки.

 

– Ви його дружина? Ні? Тоді, будь ласка, не втручайтесь. Моя робота – не ваш клопіт, – сказав він, і в його голосі була явна зневага.

 

Я стискала апельсин так, що він міг би вибухнути соком. У кімнаті повисла важка тиша, і тільки хрипке дихання Еміра нагадувало, що ми не одні.

 

– Якщо щось трапиться з ним, – я підняла підборіддя і глянула на лікаря, – я знайду вас. І повірте, ніхто не сховається.

 

– Не хвилюйтеся, – сказав він, і його усмішка нагадувала акулу. – Ми робимо все можливе.

 

Він взяв із собою якісь папери і, не сказавши більше ні слова, вийшов. Я залишилася наодинці з думками, підозрами і... апельсином у руках.

 

Почула кроки за дверима! Чорт я не встигаю! Під ліжко? куди заховатися? Терміново вліпити прослушку!? Куди щоб не помітно???

 

Паніка! Серце гупає так, ніби зараз вирветься назовні і втече раніше за мене. Куди сховатися? Шафа? Завіса? Ні! Треба швидко діяти! Зараз же вліпити прослушку, і хай Лейла хоч тричі під лупою шукає, вона мене не розкусить.

 

У мене в голові тисяча варіантів, але часу ні на один. Лічені секунди, і ось — клацання дверної ручки. Чорт! Кроки за дверима стають гучнішими. Вибору нема, пірнаю за масивний шкіряний диван біля стіни. Головне — дихати тихо, ніби я тінь, а не людина з апельсином у руках.

 

Зараз або ніколи! Обережно прикріплюю прослушку до задньої ніжки дивана, схованої під масивною декоративною тканиною. Якщо Лейла її знайде, то хай мене на Сході ламають, я їй ще й віддам премію за найкраще око. Але в мене план — вона не знайде.

 

Лейла заходить. Бурчить щось собі під ніс. Я завмерла настільки, що дитина всередині заворушилася, ніби нагадуючи: «Мама, ти що твориш?». Пробач, малюк, це для нашого спокійного майбутнього!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍