С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

не було друзів. А в тебе були. Тому я й погодилася з тобою зустрітися. Але з мене досить.

Вона відсуває стільця.

— Прислухайся до моєї поради: вертайся додому, вижени Хлою і… живи собі спокійно.

Мені варто її послухати. Мені варто її відпустити. Мені варто допити капучино і сісти на потяг. Та з іншого боку, моє життя — це суцільна троща розбитих одне об одного «варто», звалених в одну величезну купу з учинками, про які я вже давно розкаююся.

— Ніккі. Почекай.

— Що?

— А як же твій тато? Хіба ти не хочеш дізнатися, хто винен?

— Еде, краще облиш цю тему.

— Чому?

— Бо я знаю, хто винен.

Уже вдруге за цей день вона збиває мене з пантелику.

— Знаєш? Звідки?

Ніккі спрямовує на мене важкий погляд.

— Вона мені сказала.

Потяг до Андербері затримується. Я намагаюся переконати себе, що це тільки прикра випадковість, але даремно. Я міряю кроками вестибюль, клянучи себе за те, що вирішив поїхати потягом, а не автівкою (та ще й зволікав за пляшкою вина замість того, щоб упіймати попередній потяг). Я постійно зиркаю на розклад руху. Затримується. Вже так би й написали: «Спеціально, щоб роздратувати Еда».

Я прибуваю до Андербері після дев’ятої, увесь спітнілий, пом’ятий і занімілий з одного боку через те, що мене ледь не втиснув у вікно якийсь кремезний чолов’яга, що скидався на гравця в регбі з команди Титанів (це я про давньогрецьких богів).

Поки добирався зі станції автобусом, а потім ще йшов від зупинки до оселі, я страшенно втомився, знервувався і, на мій превеликий жаль, протверезів. Я відчиняю хвіртку та ступаю на під’їзну доріжку. У будинку темно. Мабуть, Хлоя кудись пішла. Може, це навіть на краще. Не певен, що я готовий до нашої з нею розмови.

Перший крижаний палець тривоги лоскоче мою потилицю, коли я наближаюся до вхідних дверей і бачу, що їх не замкнено. Іноді Хлоя поводиться на диво легковажно, та зазвичай вона не буває такою безвідповідальною й забудькуватою.

Якусь мить я вичікую, як непрошений комівояжер, на власному порозі, а потім відчиняю двері.

— Агов!

У відповідь лише напружена тиша будинку і ледь чутне дзижчання на кухні. Я вмикаю світло в коридорі й стою, стискаючи в руці свої ключі.

— Хлоє!

Заходжу до кухні, вмикаю світло і роззираюся.

Задні двері відчинено навстіж, і я відчуваю легенький протяг. На кухонних поверхнях залишки їжі: шматочки піци, якийсь салат у мисочці. На столі недопитий келих вина. Дзижчання, яке я почув раніше, долинає з духовки.

Я нахиляюсь і вимикаю її. Зненацька тиша робиться оглушливою. Єдиний звук, який я тепер чую, це як стугонить кров у моїх вухах.

— Хлоє!

Я роблю один крок і моя нога послизається. Я опускаю очі. Серце завмирає. Гупання у вухах наростає. Червона. Темно-червона пляма. Кров. Тоненька цівочка веде до задніх дверей. Я йду по сліду, а моє серце скажено калатає. На порозі я затримуюсь. Надворі вже смерклося. Я вертаюся до кухні, беру з шухляди ліхтарика і виходжу на заднє подвір’я.

— Хлоє! Ти тут?

Я обережно обходжу будинок і спрямовую ліхтарик на зарості трави й чагарників, що обступили кілька дальніх дерев. Де-не-де трава притлумлена. Значить, нещодавно тут хтось ходив.

Я крокую протоптаною стежкою. Будяки і кропива чіпляються за мої штани. Світло ліхтарика вихоплює щось у траві. Щось червоно-рожево-буре. Я нахиляюсь — і шлунок підстрибує мені до горла.

— Дідько.

Пацюк. Вительбушений пацюк. Хтось розпанахав йому живіт, і кишки вивалилися назовні, немов в’язка маленьких сирих сосисок.

Праворуч щось шурхотить. Я підскакую з несподіванки і повертаюся. З високої трави на мене витріщаються дві мерехтливі зелені очиці. Звідти з гортанним шипінням вилітає Пушинка.

Я задкую, стримуючи в горлі крик.

— Хай тобі трясця!

Пушинка самовдоволено розглядає мене. «Налякався, Едді, еге ж?» А потім, метляючи хвостом, підходить до мене, бере своїми гострими білими зубами залишки пацюка і неквапом несе його кудись у темряву.

Я дозволяю собі один істеричний смішок.

— Бісова чортівня.

Пацюк. То ось звідки кров. Це просто пацюк і бісова дурнувата кицька. Я відчуваю неабияку полегкість. А потім у моєму вусі лунає тихенький голосок:

«Але кицька і пацюк не пояснюють відчинених задніх дверей, га, Едді? Чи недоїдену вечерю? Щось тут не так».

Я повертаюся до будинку.

— Хлоє! — горлаю щосили.

А тоді починаю бігти. Вилітаю сходами нагору, біжу прожогом до її кімнати. Стукаю в двері, а тоді відчиняю, частково сподіваючись побачити на ліжку її розпатлану голову. Проте на ліжку нікого немає. Кімната порожня. У пориві кидаюся до її шафи. Торохтять пусті вішаки. Одну по одній беруся висмикувати шухляди комода. Порожньо. Порожньо. Порожньо.

Хлоя пішла.

1986 рік

Я думав, що мине чимало часу, перше ніж я зможу знову непомітно вислизнути з дому. А виявилося, що мені треба зачекати лише кілька днів, до вихідних.

Мамі хтось зателефонував, і вона поквапилася до клініки. Тато мав за мною наглядати, але наближався термін здачі якогось проекту, і він зачинився у своєму кабінеті. Я бачив записку, що її залишила мама: «Приготуй Едді сніданок. Вівсянку або тости. ЖОДНОГО печива чи шоколаду! Люблю тебе, Маріанна».

Сумніваюся, що тато її читав. Він здавався як ніколи неуважним. Коли я відчинив кухонну шафку, то побачив, що він поставив на полицю молоко, а пачку кави запхав до холодильника. Я похитав головою, вийняв мисочку, насипав у неї трохи рисових пластівців, хлюпнув молока, поклав ложку і залишив її біля умивальника.

Узявши пачку печива, я швиденько схрумкав його у вітальні, поки дивився дитячий телесеріал «Saturday Superstore». Потім, залишивши телевізор увімкненим, навшпиньки піднявся до своєї кімнати. Відсунув комод, вийняв зі схованки коробку з-під взуття і відкрив її.

Усередині лежав перстень. Він був трохи вимазаний багнюкою з лісу, але я не хотів його витирати. Тоді він більше не був би її перснем, він би втратив свою особливість. Це дуже важливо. Якщо ви хочете зберігати в себе якусь річ, то маєте зберігати кожнісіньку її часточку. Щоб не забути, де і коли ви її знайшли.

Одначе була людина, яка потребувала тієї каблучки більше за мене. Людина, котра любила Вальсову Дівчину, але не мала жодної речі на пам’ять про неї. Нехай у нього й були картини, але вони не були її часточкою, вони не торкались її шкіри і не були з нею тоді, коли вона потихеньку холонула в купках опалого листя.

Я загорнув каблучку в туалетний папір та обережно запхав її до