С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

сама мене знайшла.

— Знайшла? То хто вона така?

— Моя сестра.

— Пам’ятаєш Ханну Томас?

Я протягом кількох секунд міркую, а тоді пригадую. Білява подружка Вальсової Дівчини, одна з протестувальниць. Донька поліціянта. І, звісно ж…

— Вона була дівчиною Шона Купера, — кажу я. — І завагітніла від нього.

— Так, але не від нього, — каже Ніккі. — То була брехня. Шон Купер не ґвалтував Ханну Томас. І він не був батьком її дитини.

— То хто ж тоді? — я витріщаюся на неї, цілковито збитий з пантелику.

Ніккі дивиться на мене, як на ідіота.

— Ну ж бо, Еде. Воруши мізками.

Я напружено міркую. І тут до мене доходить.

— Твій тато? Вона завагітніла від твого тата?

— Не треба так дивуватися. Ті протестувальниці були його особистим маленьким гаремом. Його фанатками. Вони молилися на нього, як на рок-зірку. А тато? Скажімо так: плоть слабка.

Я намагаюся перетравити почуте.

— Тоді чому Ханна збрехала і сказала, що це був Шон Купер?

— Бо так їй сказав мій тато. Бо її тато не міг убити хлопця, котрий був уже мертвий.

— Як ти дізналася?

— Однієї ночі я чула, як вони через це сварилися. Вони гадали, що я вже сплю. Так само як і думали, що я сплю, коли вони трахалися.

Я пригадую той вечір, коли побачив Ханну Томас у вітальні разом з моєю мамою.

— Вона приходила до моєї мами, — кажу я. — Вона була дуже засмучена. Мама її заспокоювала. — Я гірко всміхаюся. — Цікаво, як швидко забуваєш про принципи, коли йдеться про твою небажану дитину і твоє життя.

— Насправді вона хотіла залишити дитину. Це тато хотів, щоб вона її позбулася.

Я дивлюся на Ніккі, не повіривши власним вухам.

— Він хотів, що вона зробила аборт? Після всього, що він накоїв?

Ніккі здіймає брову.

— Цікаво, як швидко забуваєш про святенництво, коли йдеться про твою позашлюбну дитину і твою репутацію.

Я хитаю головою.

— Виродок.

— Угу. Не те слово.

Мій мозок укотре напружується, силкуючись зібрати все докупи.

— То вона таки народила дитину? Бо щось я такого не пригадую.

— Їхня сім’я переїхала. Її тата кудись перевели абощо.

А згодом на отця Мартіна напали, тому він аж ніяк не міг підтримувати з нею зв’язок.

Ніккі струшує попіл у попільничку, яка тепер нагадує застережну картинку про небезпеку куріння.

— Минає майже тридцять років, — веде далі Ніккі. — І на моєму порозі з’являється Хлоя. Я досі не знаю, як вона мене знайшла. Вона сказала, що є донькою Ханни, моєю зведеною сестрою. Спершу я їй не повірила. Звеліла забиратися. Проте вона залишила мені свій номер. Я не хотіла їй телефонувати, але, не знаю, мабуть, мені стало цікаво…

Ми зустрілися за обідом. Вона принесла фотографії, розказала мені всяку всячину і переконала, що була тією, ким себе називала.

Вона мені навіть сподобалася. Напевно, вона трохи нагадувала мене саму в її віці.

Може, саме тому вона мені сподобалась.

— Вона сказала, що її мама померла від раку, — розповідає Ніккі. — А стосунки з вітчимом у неї не склалися. Знову ж таки, мені було її шкода. Ми зустрічалися кілька разів. А потім, одного дня, вона повідомила, що мусить виїхати з квартири і ніяк не може знайти нове житло. Я сказала, що вона може трохи пожити в мене, якщо це їй допоможе.

— То що сталося?

— Нічого. Протягом трьох місяців вона була ідеальною співмешканкою — аж надто ідеальною.

— А далі?

— Якось увечері я повернулась додому. Напевно, Хлоя десь вийшла. Але вона не зачинила двері до своєї кімнати і… на столі був відкритий її ноутбук.

— Ти прокралася до її кімнати.

— До моєї кімнати, і… не знаю, я просто…

— Запхала носа в її особисте життя.

— А знаєш, я рада, що зробила це. Я дізналася, що вона писала про мене. Про крейдяних чоловічків. Про всіх нас. Ніби проводила якесь розслідування.

— Навіщо?

— Звідки мені знати?

— Вона щось пояснила?

— Я не дала їй такої змоги. Я веліла їй того-таки вечора спакувати валізи.

Ніккі гасить другу цигарку і робить чималий ковток кави. Я бачу, як легенько тремтять її руки.

— Як давно це було?

— Дев’ять-десять місяців тому.

Виходить, десь у той час, коли вона з’явилася на моєму порозі, безмежно вдячна, що я так швидко дав їй кімнату.

На набережній зривається вітер. Я здригаюсь і піднімаю комір піджака. Це лише вітер. Просто вітер.

— Якщо ви не бачились упродовж кількох місяців, чому ти сварилася з нею в крамниці?

— Тобі про це відомо?

— Саме так я дізнався, що ви знайомі.

— Я отримала листа…

Моє серце завмирає.

— Вішальника і крейду?

Вона витріщається на мене.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я теж такого отримав. І Ґев з Гоппо… і Міккі.

Ніккі супиться.

— То вона надіслала листи нам усім?

— Вона? Ти думаєш, що то Хлоя надіслала ті листи?

— А хто ж іще, — різко відповідає Ніккі.

— Вона в цьому зізналася?

— Ні. Але хто, окрім неї, міг це зробити?

Ми обоє замовкаємо. Я думаю про Хлою, яку знаю. Зухвалу, веселу і кмітливу дівчину, до якої я так звик. Я вже нічого не тямлю.

— Не знаю, — кажу. — Проте я не робив би хапливих висновків.

Ніккі знизує плечима.

— Твоя справа. Але якщо це зведе тебе в могилу, потім не нарікай.

Отже, вже зайшла така розмова. Я чекаю, поки вона доп’є каву, і кажу, дещо стишеним голосом.

— Ти чула про Міккі?

— Що з ним?

Ед Адамс — вісник приємних і гарних новин.

— Він мертвий.

— Господи! Що сталося?

— Він упав у річку і втопився.

Ніккі пильно дивиться на мене.

— У річку в Андербері?

— Так.

— А що він робив у Андербері?

— Приїздив зустрітися зі мною. Він хотів написати книжку про крейдяних чоловічків. Хотів, щоб я йому допоміг. Він добряче хильнув, але наполіг, що повернеться до готелю пішки… Так і не дійшов.

— Дідько.

— Угу.

— Але то був нещасний випадок?

Я вагаюся.

— Еде?

— Мабуть.

— Мабуть?

— Послухай, це прозвучить як щось божевільне, але того вечора перед тим, як піти, Міккі сказав мені, що знає, хто насправді вбив Елізу.

Вона фиркає.

— І ти йому повірив?

— А що, як він казав правду?

— Ну тоді це була перша правда в його житті.

— А що, як він таки не збрехав? Може, його смерть не випадкова?

— То й що? Тобі не байдуже?

Якусь мить я сиджу приголомшений. Невже Ніккі завжди була такою байдужою?

— Ти ж це не серйозно?

— Ще й як серйозно. Міккі усе своє життя наживав собі ворогів. У нього