Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

і чіткість, відкинули гетерогенність, вибираючи однорідність, відкинули непрозорість і безлад, вибираючи чистоту і порядок, відкинули ірраціоналізм, вибираючи раціональність і функціональність. Одним словом, обрали систему і передбачуваність, тяглість і конструкцію, але й – контроль. За цією термінологією Леніна теж можна назвати (і часом називають) «модерністом».

«Модерністи», висловившись за універсальність, відкинули національні й регіональні стилі, а творячи «культуру майбутнього» (наприклад, футуризм, авангард, соціалістичні ідеї у мистецтві) заходилися накидати реципієнтам своє бачення, зовсім не враховуючи їхніх смаків. Вони запровадили поділ на митців і маси, публіку поділили на гурманів та профанів (хоч, як відомо, весь авангард повторював, що «кожен може бути постом», особливо, коли спить), позначили свої візії «модерністським патерналізмом». А тим часом усякий патерналізм, із погляду «постмодерністів», – це дидактизм, за яким приховується чиєсь над кимось домінування, насильство й утиск.

12. Визначений як реакція на перелічені вище прояви, «постмодернізм» у цьому сенсі є передусім позицією радикального заперечення «модернізму». Ця позиція поширилася у шістдесятих роках як вираз переситу «модернізмом» і водночас як прояв переконання, що він остаточно вичерпався. «Постмодернізм», таким чином, можна представити як після-модерністський декаданс, але насамперед – як передчуття початків нової цивілізаційної фази й навіть як її мистецьку самосвідомість.

Спрощено кажучи, позитивними рисами такого «постмодернізму» є, на думку постмодерністів, такі явища: а) заперечення концепції одностилевості й однорідності, до яких зобов’язувала доба «модернізму», та проповідування натомість «радикального плюралізму». Відтак – похвала розмаїттю, багатостилевості, еклектизму, відмова від стилістичних домінант; б) інтерес до історії й традиції, що проявився у звертанні до ретро, в уживанні цитат, повторів, пародії, колажу, пастишу; в) сприйняття орнаментальності й прикрас; г) чутливість до таких рис, як складність, поліперспективність і двозначність, замість простоти, чистоти, суперечності й функціональності; ґ) програмне змішування культур: низької й високої, неприбуткової та комерційної, елітарної й призначеної для дуже по-різному підготовленої публіки; д) культ інтертекстовості: кожний текст відсилає до попередніх творів, грає з контекстами і специфічно їх коментує.

«Постмодернізм» у такому разі означає вразливість до конвенційності, звідси – забава стереотипами, пародія, дистанція й гра; чутливість до візуалізації сучасної культури, звідси – вживання заборонених знаків (наприклад, свастики, втім, з метою естетичного шоку, а не з ідеологічних причин); рівноправність усіх засобів суспільної комунікації, внаслідок чого мова (слово, література) втрачає своє привілейоване становище. Зрештою, політичним фундаментом постмодернізму було й залишається надліберальне мислення, яке уникає всього, що може мати стосунок до репресій, домінування, насильства, догми тощо.

13. У постмодерністській поетиці взаємини між текстом, читачем та автором здаються довільними: «пост-модерністські» тексти можуть починатися й закінчуватися будь-якої миті, без жодної мотивації чи висновків. Річ не в багатозначності чи, наприклад, незакінченості або подвійності сенсів розказуваних історій, а в їх довільності й недоокресленості. Поетика «постмодернізму» не зобов’язує до композиційної послідовності синтаксичних елементів (композиції й фабули), навіть на рівні речення. Естетичною мстою видається руйнування «модерністської» логіки, опертої на лінійність, послідовність чи конструктивну функціональність. Тому «постмодерністські» тексти бувають теж добірками непоєднаних фрагментів, епізодів, оповідань тощо, які стають викликом для читача, що шукає в тексті когеренції, а знаходить незліченність і плеоназм, випадковість і повторюваність, копії та чергові віддзеркалення. Плеоназми часто виникають замість закінчення малих і великих історій, а місце нараційних пуантів чи узагальнень посідає «розпорошення» змісту.

«Постмодерністські» автори вподобали собі, з одного боку, незавершеність, а з іншого – мотив лабіринту. Можна сказати, що сюжет-лабіринт є основним елементом постмодерністської літератури і, певно, найповніше виражає знищення спільного для читача й автора досвіду щодо сенсу, часу та місця в літературі. Різновид лабіринту – це мотив подорожі, не обмеженої в часі чи просторі. Іншим типовим мотивом «постмодернізму» є бібліотека, про яку Джим Колінз писав як про «ідеальне унаочнення інтертекстовості, реальне місце, де змішуються різні тексти. Різноманіття виступає тут основою цілої споруди, де заховано твори, які походять із різних епох, належать до різних культур і дискурсів». Однак мотив бібліотеки стає, так би мовити, показовим для літератури «університетського постмодернізму», тоді як «популярний постмодернізм» живиться різними стереотипами мас-культури. Тому твори «популярного постмодернізму» (фільм, роман) охоче паразитують на сенсаційній фабулі й фантастичних сюжетах.

Якщо «модерністи» заперечили суспільний контекст як ключ до інтерпретації фікції в художньому творі, то «постмодерністи», здається, взагалі відкидають можливість інтерпретації. «Постмодерністська» фікція стає відтак програмною конструкцією, позбавленою денотації, це словесна забава, суть котрої у творенні світу зі слів, мета якого засвідчити безсенсовність і слів, і світу. Оскільки всесвітом «постмодерністської» літератури мало би бути винятково слово (себто десиґнатом, означуваним слова є слово), «постмодерністи» стверджують, що творчість (тут: літературна) може (мусить, повинна) означати повтор закріплених у певній формі слів, значень, гасел, умовностей. Таким чином, це тільки інша версія тези про інтертекстовість: кожний новий текст є наново переписаним текстом, котрий було вже колись написано, або ж палімпсестом.

Одна з прикмет поетики «постмодернізму» – його багатослівність: наприклад, проблема, як можна розповісти певну історію, може стати для письменника важливішою від самої історії. Йому, врешті-решт, важливо лише вказати на значення конвенції, оповідь стає мета-оповіддю, нарація – метанарацією, а література – завжди металітературою.

Відкидаючи можливість денотації та інтерпретації, «постмодерністи» заперечують теж символічність романної структури – і з боку авторських намірів, і з боку читацьких кодів. Це, звичайно ж, означає, що вони підважують розрізнення правди і фальшу, тобто фікції та ймовірності, дійсності та уяви. Замість того, щоби засвідчувати суперечність різних опцій, до чого призвичаїв нас «модернізм» (для прикладу, у т. зв. романі однієї справи), «постмодерністський» автор асимілює, засвоює й урівноправлює все, що бачить навколо себе, не питаючи про структуру висловлювання, ані про його (і світу) сенс, позаяк підважує саме їхнє існування.

14. Усі ці постулати, приписи, тези, трафарети й гасла – представлені тут водночас ущільнено й поверхово – історикові польської літератури мусять видаватися знайомими, хоча цей витяг зроблено з закордонних праць «постмодерністів» і про закордонних «постмодерністів». Хіба вільні стосунки між автором і реципієнтом не здаються відомими? А відкритість поетики? А свобода інтерпретації? А змішування реальності й вигадки? А рефлексійність і метафікційність? А відхід від великих дискурсів на користь найдослівніше сприйнятої «малої оповіді»? А «виправдовування творчості»? Хіба все це останніми роками не було притаманне польській літературі? А інтертекстовість та метанаративність, а стихія пародії та гри на всіх рівнях твору? Хіба не над цими проблемами історик літератури в Польщі вже десятиліттями працює за своїм робочим столом? Це і є найбільша спокуса, позаяк відповісти на ці запитання можна тільки ствердно. Слідом за нею, звичайно ж, мусять іти прізвища польських письменників, уся творчість яких чи окремі твори виглядають цілковито згідними з