Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

постулатами «постмодерністської» естетики й чуттєвості, чи постмодерністської текстотворчості. Досить пригадати тих, кого (в ролі кандидатів до представництва польського «постмодернізму») згадують найчастіше. Отже: Станіслав Іґнацій Віткевич, Вітольд Ґомбрович, Бруно Шульц, Алєксандер Ват («Я з одного боку і Я з другого боку моєї монсозалізної грубки»), Леопольд Бучковський, Теодор Парніцький, Єжи Апджеєвський («Місиво»), Тадеуш Конвіцький, Мирон Бялошевський, Тадеуш Ружевич, Пьотр Войцеховський, Адам Заґаєвський, Анджей Варт («Rien ne va plu»), список можна продовжити. Хоча важко не помітити, що літератори, яких зараховують до польського постмодернізму, напевно, самі тому дивуються…

Спокуса прикласти «постмодерністські» поняття й категорії до творів цих письменників занадто велика, щоби історики літератури не скористалися з того, й вельми успішно.

Хіба твори Віткація не провокують до того, щоб знайти там цілий всесвіт постмодерністської естетики: її різноманіття й пародійність, її еклектизм і розважальність, її зверхню «всеохопність» (у романі), вивищену до рангу (анти)цінності або Чисту Форму (у драмі), що зав’язала в один вузол кіч і Абсолют? А якщо Віткацій, то чому б не Роман Яворський чи Тадеуш Міцінський?

А Ґомбрович? Хіба його не визнано вже вродженим деконструктивістом? І це його, котрий уважав себе першим зі структуралістів!!!

А Шульц? Хіба не дає він досить матеріалу до деконструктивістських вправ щодо «розщеплення і розкладання сенсу»?

А Парніцький? Хіба не виглядає він набагато цікавішим об’єктом для студій «лабіринтів значень», ніж, до прикладу, сам Борхес?

А «Монсозалізна грубка» Вата? Хіба це не ідеальний доказ «метанаративності» постмодерністської літератури? І зрештою, хіба творчість Войцеховського, Хороманського, Куснєвича, Маха, Ярослава-Марка Римкевича і багатьох інших польських письменників не свідчить на користь проблематичного «статусу дійсності», якщо вже ця формула зробилася однією з кількох найуживаніших у працях про «постмодернізм»?

Кожне з цих запитань заслуговує позитивної відповіді. Лови на постмодерністів у Польщі вже тривають і, поза всяким сумнівом, здобиччю одразу ж стала знатна птиця. Адже у текстах згаданих авторів історик польської літератури може без обмежень знаходити всі риси «постмодерністської» поетики й уяви: мотиви лабіринту і бібліотеки, логічні парадокси, неспростовні антиномії і нерозв’язні ускладнення, альтернативну дійсність, десемантизацію знаків і кодів, скепсис щодо форм і цінностей, багатоперспективність, інтертекстовість, еклектизм поетик, дисфункціональність, іронічне трактування кічу й захоплення пастишем і т. д., і т. ін.

Одне слово, документація, що засвідчує існування в Польщі «постмодерністських» і «передпостмодерністських» письменників і текстів, уже готова. Хоч вона не вулична, а Бібліотечна, впевнено можна сказати, що вона належить кожному охочому.

15. Готове також – хоч таке твердження треба розуміти як антиномію – теоретичне знаряддя, за допомогою якого можуть бути й напевно будуть описані риси «постмодернізму» в класичних уже текстах польської літератури XX століття.

Тобто, по-перше, за популярною формулою Ліотара («Митець і письменник працюють без приписів, власне, щоб усталити засади щойно створеного») можна було б окреслити опозицію між поетикою попередніх засад («модернізм») і поетикою, що ці засади творить під час читання («постмодернізм»).

Можна теж, по-друге, описати суб’єктивізацію поетики згаданих письменників як «постмодерністську провокацію», націлену на «модерністську ілюзію інтерсуб’єктивізму».

По-третє, безсумнівно можна знайти й такі тексти (для прикладу, Бучковського і Вата) або такі фрагменти (наприклад, у Ґомбровича і Шульца), що підтверджують тезу про сумнівний статус референтності літературного тексту.

По-четверте, можна було б описати семантику вибраних текстів як приклад становлення сенсу, де значення стає знаком, а знак – значенням, де кожне наступне значення, як у дзеркалі, відсилає вглиб до іншого значення, котре позначене ще іншими значеннями… Перефразовуючи формули Бахтіна про жанри, можна було би довести, що кожне значення пам’ятає свої попередні втілення, положення і стосунки, а докинувши кілька метафор Вітгенштайна про «мовні ігри», дошукатися, як текст або мова перетворюються на «гру» та мерехтливий танок розрізнень. Nota bene: самого Бахтіна вважають на Заході постмодерністом, а його концепцію «діалогічності», «карнавалізації» та «поліфонії» сприймають як квінтесенцію «постмодерну»…

Нічого не перешкоджає віднайти у текстах згаданих письменників шановане у постмодерністів порожнє місце, що залишилося від т. зв. «інтенції автора», і замінити його формулою про «текст без суб’єкта». Щоправда, оту інтенцію вже не раз виселяло з тексту пост-структуральне літературознавство, але вона не раз поверталася туди в різному вигляді як проблема читання і внутрішньотекстової комунікації.

Зрештою, можна уявити собі аналізи, які оголюють радикальну позасистемність згаданих текстів, що підважують усі коди, на котрі спиралася «модерністська» уява про статус і сенс літератури.

Отож, замість реконструкції історико-літературних систем XX століття, все ще, втім, не завершених, можуть з’явитися дослідження, які доводять, що кожна така реконструкція є хіба що узурпацією істориків літератури, що вона неправомірна, бо гвалтує живий неспокій текстів, породжений проблемністю їхнього мовного статусу…

16. Історик польської літератури, що ставить ці завдання, все ж таки не уникне дилем, які варто – власне як дилеми – сформулювати одразу ж. Почну з найзагальніших.

Хоча (напевно) існує постмодерністська естетика й хоча (менш певно) існує поетика творів постмодерністів, усе-таки навряд чи існує постмодерністська методологія чи метод. У цьому плані різниця між статусом структуралізму і статусом постструктуралізму (тут: «постмодернізму») здається найяскравішою. Структуралізм був методологією (або ж метамовою), а не естетикою чи поетикою, а «постмодернізм» хоче бути винятково естетикою чи поетикою. Існувало й надалі існує (пост)структуральне літературознавство, але нема натомість літературознавства «постмодерністського». «Постмодерністське» літературознавство ех definione здається оксюмороном, оскільки, не бажаючи стати наступною метамовою опису літератури, не може бути методологією літературознавчих досліджень. З огляду на це, прийнято говорити неточно, що «методологічним» відповідником естетики постмодернізму став у літературознавстві деконструктивізм. Інакше кажучи, деконструктивізм мав би стати підставою та літературознавчою експлікацією постмодернізму. Це приблизно те саме, що закинути бомбу до вулкану.

Скажу при пагоді: якщо тезам деконструктивістів належиться мати універсальний характер (а саме так я їх розумію), то краще їх випробовувати не на текстах, що самі себе деконструюють (як-от Леопольда Бучковського), а, наприклад, на «Зайці» Диґасінського чи «Анткові» Пруса…

Справжні дилеми для історика літератури, який пробує писати про «постмодернізм» у Польщі, я вбачаю не в тому, що становить деконструктивістське узаконення постмодернізму. Бо коли перейматися стилем епістемологічних діагнозів, що супроводжують «деконструктивістсько-постмодерністські» дискурси щодо літератури (єдиним джерелом яких був, без сумніву, стиль метанаукових роздумів Ліотара), то треба б визнати за фундаментальну проблему літературознавства постійне підважування власної мови, оголення її контекстних вивертів, методологічних суперечностей чи апріорних тверджень (адже вони існують) як обставини, що унеможливлюють будь-яку інтелектуальну діяльність. А ще маємо підважування ознак репрезентації в тексті, концепцію misreading (помилкового прочитання) і, зрештою, цілковите заперечення метамовного статусу літературознавчого дискурсу. Отож мушу визнати, що всі ці категоричні твердження викликають у мене глибокі сумніви. Вони є насамперед категоричними твердженнями й