Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

деклараціями, жодне з яких не здається мені переконливим. По-перше, це неправда, що в літературознавстві, яке у Польщі називають структуралістським, проблеми ці не існували й не були предметом рефлексії. Контекстні й прагматичні пута, апріорні засновки й аксіологія, принесені мовою дослідників, сумнівність інтерпретації, соціологічні, історичні та лінгвістичні детермінанти всіх аналізів тексту, репродукційний характер сенсу тощо, всі ці питання у східноєвропейському літературознавстві не лише існували, а й були предметом вдумливих і пізнавально плідних досліджень. Наприклад, деконструктивістська концепція misreading (а вона стала ядром літературознавчих імплікацій деконструктивізму) веде до досить банальних висновків, котрі у відомому нам традиційному літературознавстві вважалися всього лише пунктом виходу на значно глибші й докладніші аналізи обумовлень інтерпретації тексту (мовлення). Здається, те, що в деконструктивізмі визнано коперніканським відкриттям у філософії (misreading), у східноєвропейському літературознавстві впродовж десятиліть було елементарною очевидністю. Тож не бачу приводу для літературознавця ломитися нині в давно відчинені двері.

По-друге, твердження про примарність метамовної природи кожного дискурсу спростовують самі себе, всі вживані в них поняття за характером саме… метамовні. Якби було інакше, то, наприклад, Ліотар, замість уживати вислову le grand récit або récit majeur, мав би повністю процитувати Геґелеву «Феноменологію духу». Отож постмодернізм не позбувається, як могло би здатися, проблеми метамови в літературознавстві, а тільки підмінює її новою метамовою. Я не приховую, що для літературознавства його складники не видаються мені особливо придатними.

Іншою дилемою для літературознавця може бути засвоєння тези про брак чітких меж між науковим і літературним дискурсом, тобто про ту саму природу їхніх обмежень і позитивних рис. Ця теза є логічним наслідком того, що західний постструктуралізм відкидає концепцію «літературності» чи «поетичності» мови літератури (і функцій мовлення), а також визнання, що кожний тип мови керується тими самими правилами. Докази цієї «рівності дискурсів» ніколи мене не переконували, ба більше, видавалися мені серйозним занепадом порівняно з твердженнями структуралістського літературознавства. Стисло кажучи, видавання «літературних» (текстових) рис за суть філософського мовлення – це стрімке зубожіння філософії, а перетворювання філософських рис на суть літературних текстів – це просто заперечення літератури.

17. Тепер час сказати про дилеми, безпосередньо пов’язані з історико-літературною практикою (в Польщі).

Елементарною умовою для того, щоби застосувати термін «постмодернізм» до історичних досліджень польської літератури, повинно стати засвоєння «парадоксу пана Журдена» з відомої Мольєрової п’єси. Інакше кажучи, історик польської літератури, шукаючи рис постмодернізму у творах згаданих письменників, повинен визнати: ці риси можна описати і без співвіднесення з течією, що існує історично під назвою «постмодернізм». Бо виявляється, що читаючи Віткація й Ґомбровича, Шульца й Вата, Копвіцького й Анджеєвського, Ружевіча й Бялошевського, ми читали польських… постмодерністів, писали про них дисертації, книжки і статті, не знаючи навіть, що всі вони – постмодерністи.

У такому розумінні «постмодернізм» є нічим іншим, як тільки черговим історико-літературним костюмом, у який зодягають тексти, котрі вже приміряли костюми «авангарду», «сильви», «поетичності», «магічного реалізму», «романтизму», «відкритого символізму», «реалізму без берегів», «відкритого твору» тощо.

Проте, з іншого боку, можна сказати, що така ситуація цілком природна, бо (як відомо з інших джерел) риси романтизму тож описувалися поза історичним романтизмом, позитивізм – поза історичним позитивізмом, а підсвідомість – поза психоаналізом.

«Постмодернізм» у такому сенсі можна було б застосувати в історії літератури як категорію типологічну, що обіймає всі антиміметичні текстові чи текстотворчі інновації в польській літературі XX століття. З історико-літературного погляду таке розуміння дозволяє поєднувати вельми різнорідні тексти і літературні практики в одній формулі – винятково місткій і перекладній на історію інших літератур. При зміні образу тексту наголошується таким чином вагу раніше недооцінених збігів і применшується розбіжності, що виявилися не такими вже й істотними, як здавалося. Тобто, постмодернізм як типологічна категорія дозволяє сприйняти гамір текстів двадцятого століття крізь зовсім нові літературознавчі окуляри. Він дає оглянути літературу XX століття з цілком нової перспективи, хіба ж не спокуса – підшукати постмодерні збіги, наприклад, між Ґомбровичем і Бялошевським, Шульцем і Конвіцьким, Віткацієм і Заґаєвським?..

А чи пізнавальна пригода – це не пошук подібності, тільки не подібності текстів того самого роду чи стилю, а взаємопроникнення (мета) дискурсів, що належать до розмаїтих рівнів культури? Така спокуса, якби їй піддатися, могла би безсумнівно змінити наше уявлення про визначники історико-літературного процесу, про підстави й факти його періодизації, про еволюційні спонуки літератури, про чинники тяглості чи розриву, зміни й тривання і, зрештою, про цілу сферу явної чи прихованої аксіології літературознавчих дискурсів. Хоча я не вельми вірю, що ця постмодерністська спокуса справді вплине на історію літератури. Наука про літературу, як колись написав Януш Славінський, щораз більше нагадує румовище нездійснених ідей. Академічна історія польської літератури XX століття є достатнім доказом цієї тези.

18. Спокуси і зваби йдуть у парі з певними сумнівами. А саме: розгляд рис постмодерністського тексту поза контекстом постмодернізму як руху, тобто нехтування філософською, соціологічною, комунікативною, чи – найзагальніше – цивілізаційною проблематикою, робить із постмодернізму ще один метамовпий термін сучасного літературознавства. Тобто перетворює постмодернізм якраз на те, чим постмодернізм не хоче бути й проти чого він виступає. Крім того, якщо можна звести його до ролі метамовного поняття в літературознавчому інструментарі (історика польської літератури), то виникає питання: навіщо нам це п’яте колесо? Чи не простіше вигадати для вжитку історії літератури «нейтральний» термін, тобто не залежний від писань Деррида, Дельоза, де Мана, Дж. Г. Міллера, Ліотара та багатьох-багатьох інших, більш чи менш начитаних спадкоємців Ніцше й Гайдеґґера?..

Я поволі наближаюся до найсерйознішого сумніву.

Отож я стверджую, що інструментальне вживання терміна «постмодернізм», тобто вживання його у значенні сукупності новаторських рис польських літературних текстів XX століття, не скаже про ці тексти нічого нового. Воно буде тільки іншою назвою тих текстових явищ, котрі до цього часу описувалися засобами «традиційного» літературознавства.

Якщо ж натомість уживати термін «постмодернізм» з усіма значеннями, які випливають з постмодернізму як із цивілізаційного діагнозу, то згадувані твори польських письменників (окрім творчості Леопольда Бучковського) – дуже слабкі тому приклади. Стисло кажучи, обмежити спостереження постмодернізму лише поетикою тексту видається мені недостатнім, бо залишається ще ціла сфера явищ, котрі для постмодерністів є важливішими і неперекладними не тільки на нашу дослідницьку традицію, а й на всю цивілізаційну ситуацію, котру літературний текст мав би «представляти».

Показником постмодерного письменства є все ж таки не лише поетика й естетика, а й нове тлумачення тієї цивілізаційної фази, в якій західні держави опинилися десь від кінця п’ятдесятих років. Отож риси постмодернізму чи постмодерну визначаються не сюжетно-композиційно-нараційними особливостями поетики, а змінами у західній цивілізації. Серед багатьох чинників, котрі зауважують автори