Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

26 глава, Давид

Давид.
 

Сьогодні день здачі нашого проєкту. Ці всі дні були схожими один на один. Пари (лекції, семінари та заліки), робота над проєктом з Діанкою.

Підготовка до проєкту проходила доволі цікаво, особливо тоді коли Діана ставила багато запитань. Ніколи так не вчив різні теми, не робив проєкти у парі (перший раз не рахується, тому що Лашкевич робила все сама. Як згадаю той день, аж погано стає).

На самій здачі цього проєкту Діана губилась, але з моєю підтримкою, отримали заслужену оцінку. Нам поставили по дев'яносто шість балів, або ж по простому, то п’ятірку. Коли сіли за парту, то Діанка видихнула, я теж, бо все вже позаду.

І ось вже зараз ми сидимо у затишній кав’ярні та їмо тістечка один одного. Це так весело, мені давно не було так весело як сьогодні. Перші стосунки були іншими, порівняно з цими, не цікавими. Бій на ложках за тістечко це просто щось. Я визнав свою поразку, бо Діана все ж профі у цьому, не дивлячись на те, що вона сказала.

Ми вже зібралися йти. Проєкт, пари, позитивні емоції втомили мене, а ще й ця атмосфера кав’ярні, яка просто розслаблює. Та мені подзвонили, я дістав телефон з кишені куртки. Побачив слово “Батько”. Я здивовано подивився на телефон.

— Батько? Що він від мене хоче? — запитав пошепки я та відповів на дзвінок — слухаю.

— Синку, привіт. Що робиш? Пари вже закінчились?

— Пари закінчились, а зараз у кав’ярні з Діаною — я подивився на неї, а після посміхнувся — а, що?

— Я б хотів познайомитись з твоєю дівчиною. Приїдьте до нас. Мама сказала, що дуже рада буде вас бачити.

— Я не знаю чи погодиться вона — Діана весь час дивилась на мене. А після цієї фрази у неї погляд став серйозним.

— Поговори з нею. Сподіваюсь, що ви приїдете. В будь-якому випадку ми будемо вас чекати — сказав тато та поклав слухавку. Я здивовано декілька секунд дивився на телефон. І не міг зрозуміти, що тільки що відбулось. Щоб тато сам подзвонив та запросив нас додому та щось не віриться. Я подивився на Лашкевич.

— Нас тато запросив додому... Хоче познайомитись з тобою.

— Ем... — в очах дівчини був страх, який був присутнім на нашому першому побаченні — знайомство з татом?

— Так. Я сподіваюсь, що ми поїдемо.

— Я боюсь. Знаючи, які у тебе з ним стосунки...

— Я все прекрасно розумію та запевняю, що все буде добре. Я тебе в образу не дам. І ще мама добре до тебе поставилась, пам’ятаєш? — Діана кивнула.

— Айно — сказала тремтячим голосом вона. Я заплатив за наші десертики, ми одяглись. Мій шарф так й був на Діанці. Ми вийшли з кав’ярні. І тільки тоді, я подивився на розклад електрички. Виявляється, що одна поїхала три хвилини тому, а наступна буде через дві години. Щось не весело, але ще є другий варіант.

— Трясця. На електричці ми не поїдемо. Її чекати дві години треба. Але є другий варіант. Їхати здається довше та все ж.

— Який другий варіант?

— Метро з однією пересадкою та маршрутка. Я сподіваюсь ти не втомишся від цієї поїздки.

— Ти знущаєшся — сказала вона. І це аж ніскілечки не було питанням — я їхала з села до Києва довше, ніж годину чи півтори.

— Супер, то що поїхали? — Діана кивнула головою.

Коли були у метро, то Діана на станції на якій треба було вийти розглядала як будинок в якому я виріс. Після на маршрутці доїхали до зупинки та пішли пішки. Йти на щастя не довго, тому вже за п’ятнадцять хвилин були біля мого будинку. Хвіртку відчинила нам Карина та усміхнулась, давно не бачив її таку. Може Діана на неї так подіяла?

Ми зайшли у будинок рівно о п’ятій вечора. На порозі нас чекала моя мама. Вона посміхаючись сказала, щоб ми зняли верхній одяг. Помітила, що на Діані мій шарф взагалі розпливлась в усмішці.

— Проходьте до столу, всі разом повечеряємо — ми пройшли на кухню. Карина поставила останню страву, яка повинна бути на столі. А на столі були саме: канапки з ікрою (чорною та червоною), якась картопля, риба та м’ясо та ще багато чого смачного. 

— А де тато?

— Він ще у себе в кабінеті, йому треба вирішити одне питання, сказав, що через п’ять хвилин буде — сказала Карина.

— А ми сідаємо за стіл та поки що почекаємо його — мама посміхнулась. Мама сіла на своє місце, а я навпроти неї, Діана сіла біля мене та виходить, що далі від мого батька. За декілька хвилин й справді до нас прийшов батько, він сів у главі столу.

— Я дуже радий, що ви погодились приїхати — батько подивився на мене, а після на Діану — нарешті, познайомлюсь з дівчиною мого сина. На скільки я зрозумів, то Олеся з вами вже знайома.

— Богдане, може почнемо їсти, а після й поговоримо, адже ми всі голодні — тато кивнув, що типу “так”. Я подивився на Діану, вона дивиться на стіл, мабуть, що й розгубилась, адже страв багато. Мама подивилась на мене, а після й сказала:

— Давиде, поклади їжу у тарілку Діани.

— Діан, що будеш?

— Ем... — вона дивиться на стіл та не може вибрати страву.

— Будеш картоплю з м’ясом?

— Так — тихо сказала Діана. Я їй поклав в тарілку страву, а після й собі поклав рис та рибу. Подобається ця страва тому й була саме вона на нашому першому побаченні. Карина налила в склянки всім апельсиновий сік, окрім мами. Вона п’є лише гранатовий. Каже, що це корисно і все таке. Ми почали їсти. Тато подивився на Діану.

— Діано, звідки ви приїхали? — Діана не очікувала, мабуть, цього запитання, тому підскочила. Тато ж посміхнувся та додав: — не бійтесь мене, я не кусаюсь.

— Я з села Яворів. Моя мрія була приїхати в Київ та навчатися у Києві... і ось моя мрія збулась. Але сумую за рідною домівкою, за родиною.

— Це зрозуміло. А яка у вас родина? Ви єдина дитина у сім’ї? — Діана засміялась від цього запитання.

— Ні. У мене велика сім’я. У мене є, мама, тато, три молодші сестрички та два брати близнюки. А я найстарша у сім’ї, допомагала мамі, поки не приїхала у Київ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍