Arachne - Втрачені в космосі , Arachne

Ґул посилився, і розвідники, пригинаючись до землі, відчайдушно намагалися втриматись. У їхніх головах пульсувала думка: якщо ця планета вирішила знищити їх, то ніщо не врятує. Навіть повітря, здавалося, згустилося, наповнилося напругою, як перед найпотужнішим ударом блискавки.

— Знову поштовхи, — глухо промовив Ларен, намагаючись перекричати наростаючий шум. — Це не звичайний землетрус… Щось виводить баланс планети з ладу!

Зейн кивнув, не маючи змоги відірвати погляд від жахливих тріщин, які продовжували розростатися, все ближче підбираючись до них. Спалахи зеленого світла — енергійні викиди, як сказав би Нуар — сяяли з глибин розлому, і від цього сцена здавалася ще страшнішою і нереальнішою.

- Залишайтеся на місці, - крикнув Зейн, намагаючись перекрити оглушливий рев земних надр. - Не рухайтеся! Якщо тріщини почнуть сильніше розростатися, ми можемо потрапити в пастку.

Але земля наче не слухалася його. Вона гуділа і скреготіла, ніби пускаючи приглушений стогін болю. Зейн бачив, як величезні шматки породи почали відколюватися від стін, кристали розколювалися, розбризкуючи уламки. А вдалині, де густішала темрява, здіймалися стовпи пилу та диму, затьмарюючи світле небо.

Раптом поруч із ними прогримів особливо потужний удар. Земля під ногами здригнулася, розвідники похитнулися, хтось упав навколішки. А Зейн, напружуючи зір, помітив, як десь осторонь почала стрімко провалюватись углиб величезна частина поверхні. Ущелина розкрилася, поглинаючи рослини і все, що знаходилося поблизу.

- Відступаємо! — різко вигукнув він, підводячи руку, сигналізуючи іншим. - Все назад, до базового табору!

Вони не могли дозволити собі ризикнути життям заради людей, які вже зникли. Це було б рівнозначно самогубству. Але відступ не означав здатися - Зейн чудово розумів, що якщо вони не зберуть більше інформації, їм ніколи не знайти шлях до автономної системи.

Точно за його сигналом розвідники почали обережно задкувати назад, намагаючись не втрачати рівновагу. Шлях до рятувальних шлюпок ставав все важчим. Тріщини прорізали землю, як сліди кігтів гігантського звіра, ламаючи поверхню планети, виригаючи зі своїх надр хвилі радіоактивної енергії. Десь попереду мерехтіли вогники фіолетових хижих рослин, блищали їхні щупальця, звиваючись у передчутті легкого видобутку.

— Тримайтеся разом! - вигукнув Зейн, відчуваючи, як земля буквально йде з-під ніг.

Гул досяг апогею, і тоді з новим, жахливим скреготом земля під ними розкрилася в кількох місцях одночасно. Зейн і його група насилу відскочили убік, коли перед ними з тріщини вирвалися сполохи плазмового вогню. Один із розвідників, надто повільний чи необережний, закричав, коли підлога під його ногами почала обсипатися вниз.

- Ларен! — скрикнув хтось, простягаючи руку, але було пізно. Земля з жахливим ревом зникла, і Ларен зник у чорноті провалу, навіть не встигнувши схопитися за край.

— Прокляття! — зло вигукнув Зейн, хапаючись за голову. Ще одна втрата. Чортова планета сама вибирала, кого залишити живими, а кого ні.

Глибокі вдихи здавались порожніми та холодними. Зейн стиснув зуби, відчуваючи, як усередині нього здіймається хвиля люті. Скільки ще життів вони втратять, перш ніж дістануться цієї проклятої системи? Скільки разів він буде змушений спостерігати, як його люди вмирають?

Він важко видихнув і обвів поглядом розвідників, що залишилися. В очах читалася та сама втома, страх і гнів. Але в той же час у них було світло — світло, яке говорило: ми не здаємось.

- Все назад! — знову наказав він, стиснувши кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. - Ми знайдемо їх. Ми відключимо цю систему. Хоч би як складно було. Ми не помремо тут, зрозуміло?

І хоч ніхто не промовив жодного слова, кожен кивнув. Ніхто не заперечував. Зейн відчував, як його власна рішучість, немов світло маяка, передається іншим, зміцнюючи їхній дух.

Зейн, намагаючись тримати голос рівним і впевненим, перекрикував залишки струсів, від яких тремтіли каміння під ногами:

— Селено, слухай мене уважно. Ти йдеш назад, у табір, його слова звучали не як наказ, а скоріше як наполегливе прохання, замасковане під команду. - Візьми з собою двох розвідників, - він кивнув у бік двох бійців які, ледве оговтавшись від землетрусу, з тривогою дивилися на глибокі тріщини, що перетинали поле, і повертайтеся в печеру до Аеона. Нехай розкажуть йому про все, що сталося.

Селена, яка все ще зблідла від недавніх подій, обхопила себе руками, ніби намагаючись зігрітися або утримати залишки самовладання. Вона не одразу відповіла, погляд її блукав на всі боки, ніби намагався знайти щось конкретне серед хаосу.

- Але, Зейне, - пробурмотіла вона, хитаючи головою, - а як же інші? Адже ми... ми не можемо просто залишити їх...

Зейн м'яко поклав їй руку на плече, стиснувши так, щоб вона відчула його впевненість і силу. Її тіло здригнулося, але потім дівчина, ніби прийшовши до тями, зустрілася з ним поглядом.

— Послухай, ти єдина, хто вижив. Ти маєш повернутися і доповісти Аеону, що сталося. Ми не можемо дозволити, щоб твоя інформація загубилася, — він говорив чітко, твердо, але його голос був сповнений турботою. — Без неї ми будемо у темряві. Ми просто не матимемо шансів.

Селена дивилася на нього, розриваючись між власним страхом та почуттям обов'язку. Потім повільно кивнула, стиснувши кулаки, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

— Я розумію… Добре. Але, - вона кинула тривожний погляд на польові кристали, - будь обережний, гаразд? Я ще не знаю, як ці тварюки реагують на частоту наших кроків та вібрації.

— Я врахую.

Він чекав, поки вони повільно відходять убік, потім знову перевів погляд на решту. Нуар стояв трохи віддалік, обводячи простір настороженим поглядом. Незважаючи на свою роль вченого, він не виглядав наляканим. Мара ж, ледве торкаючись землі, ніби не чуючи її під собою, була схожа на дикого звіра, готового кинутися в бій будь-якої миті.