Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

як байдуже,

Що б’є милий дуже,

Подлива водою, торка ногою:

— Говори, мила, зо мною!

— Ой як мені говорити,

Будеш, милий, бити.

Ти будеш ворчати,

А я буду мовчати,

Бо мужа я й провинила.

Не бий мене, милий, вдень,

Та не сміши, серце, людей;

Поб’єш мене вночі,

Запершись, б’ючи,

Щоб нас люди та не знали,

П’яницями та не назвали,

Щоб нас люди не судили,

П’яницями не робили.

ОЙ ВЕРБО, ВЕРБО КУЧЕРЯВАЯ

— Ой вербо, вербо кучерявая,

Хто тобі, вербо, кудрі завив?

— Завила мені густа лоза,

А густа лоза, сама молода.

Ой кажуть люди, милий не п’є,

А щовечора з корчми іде:

Що пропив коня вороного,

А додому іде й по другого.

— Ой мила моя, викупи коня,

Викупиш коня — люблю тебе,

Як не викупиш — уб’ю тебе.

Ой не раз, не два викупала,

У віконечко й утікала,

У вишневом саду ночувала,

З соловейками розмовляла.

А соловейко як тьох та й тьох,

А я, молода, як ох та й ох,

А у мене сльози, як той горох.

А у мене брови, як той огарок,

А у мене очі, як той тернок,

А у мене личко, як [яблочко],

А [у мене] губки, як ягідки.

ОЙ ТЕМНАЯ ТА НЕВИДНАЯ НІЧЕНЬКА

Ой темная та невидная ніченька,

Дурна була та нерозумная дівчина —

Полюбила та козаченька старого,

Веде з корчми та за рученьку п’яного.

Та привела до високого терема,

Кладе спати та на тисовій кроваті,

Та забула соловійочку сказати:

«Соловейки, ви, братики ви мої,

Не щебечіть а ви раненько на зорі,

Не збудіть мого милого у теремі».

Я думала, що мій милий спить, не чує, —

Він на мене та нагаєчку готує.

Я думала, що нагаєчка — шуточка, —

Як ударить, то й розсядеться шкурочка.

Я думала, що нагаєчка волова, —

Як ударить, то болить серце й голова.

Я думала, що нагаєчка на пару,

Аж то вона із проклятого ременю.

Я думала, що нагаєчка з кістриці,

Аж то вона з проклятої сириці.

Я думала, що нагаєчка — жовтий дрок,

А ударить, болить серце й животок.

ОЙ ЩО ТОБІ ПРИСНИЛОСЯ

Ой що тобі гіриснилося,

Ой що тобі привиділося?

Пройшли наші марно літа,

Як місяць кругом світа.

Чоловіче, що ти знаєш,

Що ти все п’єш та гуляєш,

Що все гульки та прогульки,

А об смерті нема думки?

— А я смерті не боюся,

Я од смерті одкуплюся,

Килимами обстелюся,

Гостоньками обсажуся.

— Чоловіче, що ти знаєш,

Що смерть гостей розхиляє

Та й на тебе посягає?

— А я смерті не боюся,

Я од смерті одкуплюся…

ОТ ТЕПЕР Я САМА, ЯК У ПОЛІ БИЛИНА

От тепер я сама, як у полі билина,

Та не дав мені Бог, кого я вірно любила.

Та й дав мені Бог ревнивого мужа,

Що він п’є та гуляє, а мене розоряє,

А як прийде додому, не говорить зо мною.

— Або ми уже, серденько, розойдімося з тобою.

— Брешеш, брешеш, моя мила, я вінчався з тобою.

Ой пійду я, молодая, та до броду по воду,

Ей, чи не побачу ж я перевозчичка у броду.

— Перевозчичок молоденький, перевези через воду,

Ей, перевези через воду, а та до рідного роду,

Ей, нехай же я побачусь хоть четвертого году.

Перевозчик молоденький та сього не чуває,

А почула моя мати, край криниченьки стоя.

— Ей, не плач, не плач, доненько моя, бо така твоя доля.

Ой полюбила козаченька, при місяцю стоя.

— Не я його полюбила, полюбила моя мати,

Що звеліла мені мати білі рушнички дати,

Ой а ще звеліла мені моя мати та на рушничку стати.

Не жалій же, моя мати, що я у тебе одиниця,

А утопи мене у річеньку, де холодна водиця.

Не жалій же, моя мати, що хороша й на вроду,

Ой возьми мене і утопи мене в холодную воду.

Десь я у тебе, моя мати, та увесь хліб переїла,

Ой що ти мене туди дала, а куди я не хотіла?

Чи я у тебе, моя мати, усі плахти поносила,

Що ти мене туди дала, а куди я не хотіла?

Чи я у тебе, моя мати, і пшениченьку не жала,

Що ти мене туди дала, а куди я не бажала? 

ЗОРЯ З НЕБА ЗАКОТИЛАСЯ

Зоря з неба закотилася,

А й мати у дочки забарилася,

А хліба-солі не наїлася,

З своїм зятем побранилася.

Озоветься моя доненька:

— Ой проведу я свою матінку

Ой за три шляхи за широкії,

За три гаї зелененькії.

Сама стану та під явором,

Ой під явором зелененьким

Та заплачу жалібненько.

Оглянеться моя матінка:

— Чого плачеш, моя доненьку,

Ой чи попалась у неволеньку?

Чи хмелина та гніздечко звила,

Чи тонкая паутиночка,

Чи малая та дитиночка,

Чи вірная та дружиночка?

— Ні хмелина, ні гніздечко не звила,

Ні тонкая паутиночка,

Ні малая та дитиночка,

Аж невірная дружиночка.

ОЙ МАТІНКО-ВИШЕНЬКО, ЩО БЕЗ ТЕБЕ ЛИШЕНЬКО

— Ой матінко-вишенько, що без тебе лишенько,

Ой ненько ж моя, тонка гілко, як без тебе гірко.

Що тебе ж ні купити, ані заслужити,

Що без тебе, ненько моя, горе в світі жити.

Що уже ж я й ходила, та вже ж я й служила,

Та не найшла тої неньки, що мене родила.