Жоель Діккер - Книга Балтиморів

Гемптоні, майже після місяця роздумів, дядечко Сол і тітонька Аніта вирішили відмовитися купувати «Земний рай». Що й казати, дім такого класу, з приватним пляжем, та ще й з огляду на зростання цін на нерухомість у тому краю, хоч і міг вважатися «оборудкою століття», все ж таки коштував кілька мільйонів доларів.

Уперше побачив я, що дядечко Сол не може переступити якусь межу. Попри свою фінансову свободу, він не міг зібрати шість мільйонів доларів, щоб придбати той дім. Навіть продавши літню віллу, мусив би взяти ще один чималенький кредит, а тимчасом іще не розрахувався за купівлю Буенавісти. Додавалися сюди ще й видатки на утримання «Земного раю», що набагато перевищували те, що прогнозувалося. Це було б нерозумно, тому він вирішив відмовитися від цього задуму.

Знав я про це так добре, бо почув якось його розмову з тітонькою Анітою після приїзду агента, який продавав той дім; коли розмова добігла кінця, тітонька Аніта обняла його і сказала: «Ти чоловік мудрий і обачний, за це я тебе і люблю. Добре нам буде й у цьому домі. Тим паче, що ми щасливі. Нічого нам більше не треба».

Коли ми покидали Гемптон, «Земний рай» іще не знайшов нового власника. Ми й не підозрювали, яка несподіванка чекає нас наступного літа.

*

Упродовж поточного року я насилу зумів упоратися з тим, що Александра порвала зі мною. Не міг я змиритися з думкою, що я для неї ніхто і що рік, який ми були разом, означає для неї менше, ніж для мене. Кілька місяців їздив я до Нью-Йорка і вештався тими місцями, де нам було так добре удвох. Біля ліцею бував, біля кав’ярні, куди ми ото вчащали, коло бару, де вона грала на гітарі й співала. Ні власник музичної крамниці, ні господар бару більше не бачили її.

— Дівчина, яка грала на гітарі, — питав я в кожного, — пам’ятаєте?

— Та пам’ятаю, — казали вони, — але її давненько вже не видно.

Я всі ноги стоптав перед будинками, де мешкали її батьки. І незабаром виявив, що ні Патрик, ні Джилліана більше не живуть у тих респектабельних помешканнях.

Я страшенно збентежився і почав їх шукати. Джилліани я так і не знайшов. Зате розшукав Патрика, що здобув у Нью-Йорку неабиякий успіх, кар’єра його стрімко злетіла вгору. Прибутки його фонду значно виросли. Я й не підозрював, що він досить помітна постать у фінансовому світі; цей чоловік написав декілька книжок з економіки й навіть викладав в університеті Медісона, штат Коннектикут. Урешті я таки роздобув його нову адресу: розкішна вежа на Шістдесят П’ятій авеню, за декілька кроків від Центрального парку, зі швейцаром, полотняним козирком над входом і килимом на хіднику.

Кілька разів приходив я туди, надто ж вихідними, сподіваючись здибати Александру, коли вона виходитиме з дому. Проте так і не зустрів її.

Зате декілька разів бачив її батька. Врешті я вирішив підійти до нього, коли він повертався додому, й розпитати про все.

— Маркусе? — вигукнув він. — Радий тебе бачити. Як ти?

— Та нічого.

— Що ти тут робиш?

— Проходив та й побачив, як ви під’їхали на таксі.

— Ох, світ такий малий!

— Як Александра?

— Добре.

— Вона ще захоплюється музикою?

— Хтозна. Дивне запитання…

— Вона ні до музичної крамниці не заходить, ні в бар, де полюбляла співати.

— Вона ж не живе в Нью-Йорку, сам знаєш.

— Та знаю, а хіба вона не приїздить сюди?

— Чого ж, частенько навідується.

— То чому вона не співає більше в тому барі? І в крамниці не буває. Я вже думав, що вона покинула музику.

Він звів плечима.

— Вона ж навчається.

— Навчання їй ні до чого. В душі вона співачка.

— Знаєш, у неї був тяжкий період у житті. Вона втратила брата. Та й ми з її матір’ю ось розлучаємося. Гадаю, їй не до пісеньок.

— Пісеньки її не цікавили, Патрику. Музика — ось її мрія.

— То, може, колись іще повернеться до неї.

Він люб’язно потиснув мені долоню й хотів було вже піти.

— Не треба було їй вступати до університету.

— А куди ж їй було податися?

— У Нешвілл, Теннессі, — у тон йому відказав я.

— У Нешвілл, Теннессі? А чому?

— Бо це місто справжніх музик. Вона стане зіркою в музичному мистецтві. Це надзвичайно талановита співачка, тільки ви не бачите цього.

Не знаю, навіщо я казав це Невілеві. Може, тому що мріяв податися з Александрою далеко-далеко. Довго мріяв я, уявляючи, що вона не вступила до університету Медісона. Довго уявляв собі, як, замість того, щоб порвати зі мною, приїхала вона в Монклер, щоб я відвіз її в Нешвілл, штат Теннессі. Ось вона посигналила, і я виходжу з хати з валізою в руці. Вона сидить за кермом старенького авто з відкидним верхом, на ній сонцезахисні окуляри, а на вустах — темно-вишнева помада, яку вона завжди наносить, коли щаслива. Я застрибую в авто через бортик, навіть не відчинивши дверцят, вона рушає, і ми їдемо. Їдемо в кращий світ, світ її мрій. Їдемо два дні. Проїжджаємо Нью-Джерсі, Пенсильванію, Меріленд, Вірджинію. Ночуємо в Роаноку, штат Вірджинія. Вранці наступного дня ми заїжджаємо у штат Теннессі.

19

Навесні 2012 року услід за першою статтею про нас із Александрою з’явилися статті й в інших часописах. На цю тему балакали всі. Крім кількох крадених світлин, що їх перепродували одне одному глянцеві часописи, жовта преса не мала конкретного матеріалу для статей, що їх вимагали читачі. Отож почали розпитувати моїх колишніх однокласників, які хотіли зажити слави бодай на чверть години, тому розповідали про нас усе що завгодно, тільки не те, що треба.

От, наприклад, знайшли вони Ніно Альвареса, непоганого хлопчину, який навчався зі мною, коли мені було одинадцять років. Запитали в нього:

— Ви бачили Маркуса разом з Александрою?

— Ні, не бачив, — урочисто виголосив Альварес.

І часопис вийшов із величезним заголовком:

ДРУГ МАРКУСА КАЖЕ, ЩО НІКОЛИ НЕ БАЧИВ ЙОГО З АЛЕКСАНДРОЮ.

Вешталися коло моєї хати й сусіди, і папараці, які намагалися нишком сфотографувати мій дім. Я не міг нагнати їх, бо вони зняли б мене, тому весь час телефонував до поліції, щоб звільнила мене від цих нахаб. Унаслідок цього я навіть заприятелював з поліцаями, що якось у неділю зайшли до мене на шашлики. До Бока-Ратона я приїхав, щоб знайти спокій, а мене всі смикали, навіть приятелі, яким я не зважувався розповідати про потаємні почуття, що непокоїли