Вільям Форд Гібсон - Нейромант

«Хосаці». Певно, Рів’єра якось умовив Три-Джейн відчинити хвіртку, чи що. Вона багато років грається з виходами та входами в маєток. Я так бачу, що головна проблема Т-Е в тому, що кожний впливовий член родини мутився з банками по-своєму й понаводив купу винятків. Це, типу, як коли твоя імунна система проти тебе повстає. Подарунок для вірусу, коротше. Нам це тільки на руку буде, коли крізь кригу пройдемо.

– Добре. Але Мовчозим казав, що Арм…

Білий ромб вискочив на передній план. Усю його площину займали скажені блакитні очі. Кейс тупо дивився в них. Полков­ник Віллі Корто, війська спецпризначення, загін «Шалений кулак». Полковник Віллі Корто знайшов вихід із небуття. Зображення було тьмяне, тремтливе, розфокусоване. Корто скористався навігаційним пультом «Ханіви» для з’єднання з «Хосакою» на «Маркусі Гарві».

– Кейсе, рапортуй про втрати на «Громі Омахи».

– Скажіть, я… Полковнику?

– Тримайся, синку. Згадай, чого тебе вчили.

«Але де ти був раніше, чувак?» – подумки запитався Кейс у зболених очей. Мовчозим вбудував те, що звалося Армітіджем, у кататонічну неприступну фортецю на ім’я Корто. Він переконав Корто, що Армітідж справжній, і Армітідж ходив, говорив, планував, обмінював дані на гроші, слугував повіреним Мовчозима в тому готельному номері в Тібі… Але Армітіджа вже не було, його віднесло вітром Кортового божевілля. Та де ж усі ці роки був сам Корто?

Падав, осліплений і обпечений, крізь небо над Сибіром.

– Знаю, Кейсе, тобі нелегко буде сприйняти те, що я зараз скажу. Ти офіцер. Підготований. Я все розумію. Але, Кейсе, богом присягаюся, нас зрадили.

Із блакитних очей заструменіли сльози.

– Полковнику, але… хто? Хто нас зрадив?

– Генерал Ґерлінґ, Кейсе. Ти, мабуть, чув його позивний. Ти точно знаєш, про кого я зараз.

– Ага, – відповів Кейс, а сльози далі текли полковниковими щоками. – Гадаю, так. Сер, – додав він поспішно. – Але, сер, полковнику, що нам тепер робити? Зараз, я маю на увазі.

– Наш обов’язок на цьому етапі, Кейсе, – втеча. Вихід. Відступ. Ми можемо бути на фінському кордоні завтра до заходу сонця. Іти над верхівками дерев на ручному керуванні. Як нутро підкаже, синку. Та це тільки початок. – Блакитні очі над вогкими від сліз вилицями примружилися. – Тільки початок. Це зрада командування, хлопче. Командування… – Він відступив від камери, на розірваній твіловій сорочці виднілися темні плями. Армітіджеве обличчя нагадувало маску, воно було безвиразним, та лице Корто було маскою справжнього шизофреніка: хвороба витравила на ньому глибокі борозни поміж несвідомо скрив­лених м’язів, спотворивши результати дорогої хірургії.

– Полковнику, вас зрозумів, гаразд. Послухайте мене зараз, добре? Треба, щоби ви відімкнули цей, як його… бляха, Дікс, як воно зветься?

– Боковий шлюз, – підказав Рівний.

– Відімкніть боковий шлюз. Просто накажіть головному пульту, хай відімкне його. Ми миттєво прийдемо на підмогу, полковнику. А тоді разом знайдемо, як звідси вибратися.

Ромб зник.

– Ну, малий, тут я тебе вже не розумію, – сказав Рівний.

– Токсини, – сказав Кейс. – Довбані токсини. – І вимкнувся.

– Отрута? – Мелкам глянув на Кейса через плече свого старого синього «Саньо», коли той вибирався з сітки.

– Клята хрінь, злазь із мене. – Він потягнув за техаський катетер. – Типу, повільна отрута, і той мудак нагорі знає спосіб її знешкодити, але тепер він божевільніший за щура в каналізації.

Він позмагався якийсь час із застібками: забув, як загерметизувати скафандр.

– То ваш головний отруїв тебе? – Мелкам почухав щоку. – То в мене аптечка є, шариш.

– Господи, Мелкаме, поможи мені з цим клятим скафандром.

Зайонець відштовхнувся від рожевого пульта керування.

– Тихо, ман. Сім раз відміряй – один раз відріж, як мудрі люди кажуть. Підем туди…

У гофрованому стикувальному коридорі, що вів від кормо­вого шлюзу «Маркуса Гарві» до бокового шлюзу яхти «Ханіва», було повітря, та вони не розстібали скафандрів. Мелкам подолав відстань граційно, мов балетний танцівник, і лише раз спинився, аби допомогти Кейсові, який зірвався й незграбно впав, ледве зійшовши з «Гарві». Білі пластикові стіни коридора пропускали жорстке сонячне світло. Тіней не було.

Повітряний люк «Гарві» був увесь полатаний і покоцаний. Його прикрашав вигравіюваний лазером Зайонський Лев. Боковий люк «Ханіви» був кремово-сірий і цнотливо-чистий. Мелкам поклав долоню в рукавичці у вузьку заглибину. Кейс бачив, як рухаються його пальці. У заглибині ожили червоні світлодіоди, розпочався зворотний відлік від п’ятдесяти. Мелкам прибрав руку. Кейс, тримаючись однією рукою за люк, відчув, як вібрація замків пробирає крізь скафандр до кісток. Круглий сегмент сірого корпусу почав утискатися в борт «Ханіви». Мелкам однією рукою вхопився за заглибину, другою за Кейса. Люк заніс їх у середину разом із собою.

«Ханіву» зібрали в ангарах «Дорньє-Фудзіцу», і творці її інтер’єру надихалися філософією, подібною до тієї, що породила «Мерседес», яким їх возили в Стамбулі. Вузька центральна палуба затиснена між стін, укритих панелями зі штучної слонової кістки, підлога вимощена сірими італійськими кахлями. Кейс почувався так, наче крізь душову кабіну пробирається в приватну сауну якогось багатія. Зібрана на орбіті яхта не була призначена для входу в атмосферу. Гладкий осоподібний корпус був лише стилізацією, і весь інтер’єр мав посилювати загальне враження швидкісності.

Коли Мелкам від’єднав зношений шолом, Кейс зробив те саме. Вони висіли в шлюзокамері та вдихали повітря, що трохи відгонило сосною. Якщо принюхатися, чувся тривожний запах горілої ізоляції.

Мелкам потягнув носом повітря.

– Біда, ман. Коли на кораблі так пахне…

Двері, оббиті темно-сірою ультразамшею, м’яко від’їхали в приховану нішу. Мелкам відштовхнувся від стінної панелі й заплив точно у вузький прохід, останньої миті сутулячи широкі плечі, аби не зачепитися. Кейс незграбно рушив за ним, перебираючи руками вздовж м’якого поручня на рівні пояса.

– Місток, – промовив Мелкам, вказавши на інший кінець безшовного кремового коридора, – має бути там.

Він відштовхнувся й без жодних зусиль поплив коридором. Звідкись попереду Кейс розчув знайоме стрекотіння принтера, що видає роздруківку. Воно посилилося, коли Кейс із Мелкамом пропливли крізь ще один прохід – і запливли в розпатланий клубок роздруківки. Кейс ухопився за сплутану паперову стрічку й глянув, що там.

0 0 0 0 0 0 0 0

0 0 0 0 0 0 0 0

0 0 0 0 0 0 0 0

– Системний збій? – Зайонець показав пальцем на стовпчики нулів.

– Ні, – відповів Кейс, упіймавши в повітрі свій шолом. – Рівний казав, що Армітідж зніс усе з бортової