Річард Докінз - Сліпий годинникар

далекого дня розумні комп’ютери замисляться про свої власні втрачені джерела? Чи додумається один із них до крамольної істини, що вони походять від якоїсь далекої, більш ранньої форми життя, що ґрунтується на органічній вуглецевій хімії, а не на принципах кремнієвої електроніки їхніх власних тіл? Чи напише такий собі роботизований Кейрнс-Сміт книжку під назвою «Електронний переворот»? Чи відкриє він заново якийсь електронний еквівалент метафори з аркою, зрозумівши, що комп’ютери не могли виникнути спонтанно, а, мабуть, пі­шли від якогось більш раннього процесу накопичувального відбору? Чи заглибиться він у деталі, відтворивши ДНК як вірогідний ранній реплікатор, жертву електронної узурпації? І чи буде він достатньо далекоглядним, аби здогадатися, що навіть сама ДНК може бути узурпатором іще більш далеких та примітивніших реплікаторів, кристалів неорганічних силікатів? Якщо він матиме поетичний склад розуму, то чи побачить хоч якусь справедливість у кінцевому поверненні до кремнієвого життя, де ДНК є не більше ніж проміжним епізодом, хоча й таким, що тривав понад три еони?

Це вже наукова фантастика, що може здатися притягнутою за вуха. Але то нічого. Більш безпосередні моменти, такі як теорія Кейрнса-Сміта та, фактично, всі інші теорії походження життя, теж можуть здатися вам притягнутими за вуха й малопереконливими. Чи не вважаєте ви глинисту теорію Кейрнса-Сміта і більш загальноприйняту теорію органічного «первісного бульйону» просто дико неймовірними? Чи не здається вам, що знадобилося б диво, аби змусити випадкову штовханину атомів об’єднатися разом у самореплікаційну молекулу? Що ж, часом мені й самому так здається. Але погляньмо на це питання див і неймовірності глибше. При цьому я продемонструю одну думку, хоч і парадоксальну, але тим цікавішу, в цьому ключі. Вона полягає в тому, що якби походження життя не видавалося дивним нашій людській свідомості, то ми як учені мали б навіть трохи занепокоїтись. Очевидно (для пересічної людської свідомості) дивовижна теорія є саме тією, яку нам слід шукати в цьому конкретному питанні походження життя. Цьому аргументу, який можна звести до розгляду питання, що ми розуміємо під дивом, буде присвячена решта розділу. У певному сенсі він є розширенням аргументу, який ми розглядали раніше, — про мільярди планет.

Тож що ми розуміємо під дивом? Диво — це щось таке, що відбувається, але є надзвичайно несподіваним. Якби мармурова статуя Діви Марії раптом помахала нам рукою, ми сприйняли б це як диво, бо весь наш досвід і знання говорять, що мармур так не поводиться. Я от щойно промовив: «Побий мене грім». Якби мене в цю хвилину справді вдарила блискавка, це вважалося б дивом. Але насправді жоден із цих двох випадків не класифікується наукою як абсолютно неможливий. Вони просто вважаються дуже малоймовірними, причому статуя, що махає, вважається значно неймовірнішою за ураження блискавкою. Але ж блискавка справді влучає в людей. У будь-кого з нас могла б ударити блискавка, але ймовірність цього в будь-яку конкретну хвилину доволі низька (щоправда, у «Книзі рекордів Ґіннеса» можна побачити премиле фото чоловіка зі штату Вірджинія, прозваного «людиною-блискавковідводом», що одужує в лікарні після сьомого удару блискавкою, з виразом боязкого подиву на обличчі). Єдиною дивною річчю в моїй гіпотетичній історії є збіг ураження мене блискавкою і мого словесного закликання цього лиха.

Збіг означає помножену неймовірність. Імовірність удару в мене блискавки в будь-яку конкретну хвилину мого життя, за скромними підрахунками, становить десь 1 на 10 мільйонів. Імовірність того, що я закликатиму блискавку вдарити в мене в будь-яку конкретну хвилину, є також дуже низькою. Досі я робив це лише раз на 23  400 000 хвилин свого життя й сумніваюся, що робитиму це знову, тож визначимо ці шанси як один до 25 мільйонів. Щоб розрахувати спільну ймовірність збігу в будь-яку конкретну хвилину, помножимо ці дві окремі ймовірності. За моїми грубими підрахунками виходить приблизно один до 250 трильйонів. Якби зі мною стався збіг такого масштабу, я назвав би це дивом і у майбутньому стежив би за тим, що говорю. Тим не менш, хоча шанси збігу є надзвичайно низькими, їх усе одно можна розрахувати. Вони не є буквально нульовими.

У випадку мармурової статуї молекули твердого мармуру постійно зіштовхуються між собою у випадкових напрямках. Поштовхи різних молекул гасять один одного, тому вся рука статуї залишається нерухомою. Але якби внаслідок чистого збігу всі молекули раптом одночасно посунули в одному напрямку, рука прийшла б у рух. Якби вони потім усі одночасно посунули у зворотному напрямку, рука ворухнулася б назад. У такий спосіб мармурова статуя справді може нам помахати. Це могло б статися. Шанси проти такого збігу є неймовірно великими, але не настільки, щоб їх неможливо було обчислити. Один колега-фізик люб’язно зробив це для мене. Це число настільки велике, що весь вік Усесвіту наразі є надто коротким, аби умістити всі його нулі! Теоретично приблизно зі схожою неймовірністю корова могла би стрибнути вище місяця. Висновок із цієї частини міркувань полягає в тому, що розрахувати свій шлях у царині дивовижної неймовірності нам значно легше, ніж уявити його правдоподібним.

Розгляньмо питання про те, що ми вважаємо правдоподібним. Те, що можна уявити як правдоподібне, є вузькою смужкою посередині значно ширшого спектру справді можливого. Іноді вона здається ще вужчою, ніж насправді. Можна провести непогану аналогію зі світлом. Наші очі створені для того, щоб мати справу з вузькою смужкою електромагнітних частот (тих, що ми звемо світлом) десь посередині спектру від довгих радіохвиль на одному краю до коротких рентгенівських променів на другому. Ми не бачимо променів ззовні цієї вузької смужки світла, але можемо зробити розрахунки щодо них і створити інструменти для їх виявлення. Таким самим чином ми знаємо, що шкали розміру й часу простягаються в обох напрямках далеко за межі того, що ми можемо візуалізувати. Наш розум не здатен упоратися з великими відстанями, з якими має справу астрономія, або з малими відстанями ядерної фізики, але ми можемо відобразити ці відстані в математичних символах. Наш розум не здатен уявити такий малий проміжок часу, як пікосекунда, але ми можемо зробити розрахунки з пікосекундами і створити комп’ютери, здатні виконувати розрахунки впродовж пікосекунд. Наш розум не спроможний уявити такий великий проміжок часу, як мільйон років, не кажучи вже про тисячі мільйонів років, якими повсякчас послуговуються геологи.

Так само, як наші очі бачать лише цю вузьку смужку електромагнітних частот, можливістю бачити яку наділив наших пращурів природний відбір, так і наші мізки призначені для того, щоб мати справу з вузькими смужками розмірів і часів. Вочевидь, нашим предкам не доводилося мати справу з розмірами та часами за межами вузького діапазону повсякденної практичності, тому наші мізки так і не розвинули здатності їх уявляти. Мабуть, важливо, що розміри наших власних тіл у кілька футів перебувають десь посередині діапазону розмірів, які ми здатні уявити. А тривалість нашого життя в кілька десятиліть міститься десь посередині діапазону часових відтинків, які ми здатні уявити.

Те саме можна сказати й про неймовірності та дива. Уявімо собі градуйовану шкалу неймовірностей, аналогічну шкалі розмірів від атомів до галактики чи шкалі часів від пікосекунд до еонів. Нанесемо на цю шкалу різні точки. На дальньому лівому краю шкали будуть події, що мало не всі безсумнівні, на кшталт імовірності того, що сонце зійде завтра (предмет парі на