Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

і влаштувався на своєму звичному місці, позаду столика, за яким зазвичай сиділи брати-албанці. З цими братами він досі не познайомився. Утім, вони майже завжди кивали у відповідь на його вітальний кивок, але при цьому ні у них, ні у нього не виникало бажання потиснути руки та дізнатися імена один одного.

Андрюс уже навчився пити каву повільно. Давалося йому це нелегко, адже і кави в горнятку вистачало тільки на кілька ковтків, отже, Андрюсові потрібно було спочатку стримувати бажання спустошити горнятко за пару хвилин. Он і той старий біля стійки буде пити своє горнятко кави мало не годину! Для нього, для старого, як і для багатьох парижан, горнятко кави — це як квиток у метро. Купив і отримав право на самоту зі своїми думками в приємному, неметушливому місці, або навпаки, — на спілкування з барменом чи іншими відвідувачами.

У «Ле Севр» зазирнула чорношкіра, стильно одягнена жінка в бордовому пальті. В руках сумочка і важкий паперовий пакет, який вона тримала не за паперові ручки, а знизу. По тому, як вона не глянула в бік барної стійки, Андрюс одразу збагнув мету її скороминущих відвідин. Він швидко начепив на ніс червоний помпон і втупився їй в очі якнайпривітніше. Відвідувачка кивнула так, ніби вони вже зустрічалися раніше. Присіла поруч.

— Only English[30], — одразу попередив її Андрюс.

Англійську вона знала. Через хвилину вони вийшли з кав’ярні і своєю появою на пішохідній зебрі зупинили «кур’єрський» моторолер, що віз у залізній скриньці за спиною водія комусь зголоднілому або просто ледачому гарячу піцу.

Андрюс повернувся в кав’ярню з червоним фасадом через годину в дивовижно світлому настрої. Здавалося, що кучерява чорношкіра дівчинка років п’яти з ніжкою в гіпсі, закріпленій у трохи підвішеному стані на кронштейні над металевим ліжком, більше підняла настрій йому своєю клоунадою, ніж він їй. Ні, спочатку все йшло, як зазвичай. І червоний пухнастий помпон на його носі привернув увагу всіх шести маленьких пацієнтів палати. Він їм влаштовував одна за одною шарадні пантоміми, показуючи різних звірят, а вони навперебій кричали, вгадуючи або тільки намагаючись вгадати. Його найуживаніша фраза французькою «Pas FranÇais» потихеньку втрачала сенс. Яке ж «Pas FranÇais», якщо Андрюс уже знав, що кіт — це chat, їжачок — це herisson, хом’ячок — hamster.

Мама дівчинки також, здавалося, раділа тому, що розвага, замовлена для її доньки, стала розвагою для всієї палати, по маленьких пацієнтах якої можна було судити про великий паризький інтернаціонал жителів: крім малої з поламаною ногою тут тимчасово оселилися пухкенька біла дівчинка в окулярах, дві китаяночки або кореяночки — одній років п’ять, а друга вдвічі старша, коротко обстрижена дівчинка-мулатка з шийним гіпсом-корсетом, яка, не будучи в змозі обертати голову, компенсувала це можливістю все бачити та сміятися дзвінкіше од інших. Півгодини клоунади трохи втомили Андрюса, але чорношкіра дівчинка вчасно простягнула руку і щось гукнула. Мама витлумачила її прохання: дівча хотіло поміряти носик на ґумці. Клоун із легкістю віддав їй свій основний професійний аксесуар, і мала, одягнувши його на кінчик носа, стала так весело кривлятися і розмахувати руками, що Андрюс зі страхом зиркнув на кронштейн, що утримував її загіпсовану ніжку в підвішеному стані. Здалося, що той хитається. А регіт у палаті продовжував стояти такий, ніби Андрюс усе ще показував свої шаради. У палату навіть зазирнула медсестра в строгому білому халаті. Її погляд безпомилково впав на дівчинку з червоним клоунським носом, як на першопричину незвичних для лікарні веселощів. Але й вона посміхнулася і зникла, акуратно причинивши за собою двері.

Ще тривав ранок, хоча час потихеньку підкрадався до полудня. У кав’ярні вже сиділи брати-албанці зі своїм саквояжем, виставленим на підлозі так, що не помітити його було неможливо. Андрюс привітно кивнув їм, прямуючи до свого столика, але тільки один із них ледь кивнув у відповідь, але якось відсторонено, навіть не глянувши Андрюсові в вічі.

— Капучино! — голосно замовив Андрюс, обернувши голову в бік барної стійки.

Звідти йому кивнув знайомий бармен із черевцем, у якого, здавалося, на кожен день тижня був окремий мішкуватий светр однакового фасону, але різних кольорів. Сьогоднішній коричневий светр найбільше не пасував ні до його обличчя, ні до темного волосся. Зате він робив непомітним його пивне черевце.

Брати-албанці про щось заторохтіли сухими, дряпаючими голосами відразу після того, як він замовив каву. Знайоме слово «капучино» також прозвучало в їхній незрозумілій розмові.

Поки Андрюс розтягував до безконечності пиття капучино, в «Ле Севр» зайшла Сесіль із копицею рудого волосся, немов зумисне так зафіксованого лаком, аби здавалося, ніби її волосся стало дибки через побачений жах. Вона помахала рукою бармену. Проходячи повз Андрюса, привітно кивнула і по-дружньому торкнулася рукою до плеча. Андрюс тут же підхопив блюдце з горнятком і пересів до неї за столик.

— Привіт, як справи? — спитав він.

— Дуже добре, — відповіла вона англійською з чарівним французьким акцентом, стягуючи з себе куртку з пухнастим білим коміром.

Бармен приніс їй еспресо і, мабуть, сказав комплімент, позаяк у відповідь Сесіль перебільшено заойкала і заусміхалася і, несподівано піднявшись, поцілувала його в неголену щоку. Той виглядав таким щасливим, що Андрюс було подумав, що бармен зараз сяде третім за столик, і вони із Сесіль почнуть базікати французькою, забувши про нього. Але цього не сталося.

— А як у тебе? — спитала Сесіль.

— Чудово! — похизувався він. — Я вже годинку попрацював, — він кивнув поглядом у бік госпіталю «Нектар». — Може, ще пару разів сьогодні пощастить!

— Ти ж із Сербії? — поцікавилася Сесіль.

— Ні, з Литви.

— Литва, Литва... — сама собі повторила Сесіль. — Це десь у Європі, на півночі?

— На півночі і навіть у Європейському союзі! — повідомив їй Андрюс.

— Але ти живеш у Парижі?

— Атож, уже третій місяць! — відповів Андрюс і відчув у своєму голосі нотки гордощів.

— З родиною?

— З дружиною. Ну, ми не одружені, але живемо разом. Чекаємо дитину!

— Молодці, — Сесіль закивала.

У кав’ярню увійшли двоє непоказно одягнених чоловіків, зупинилися біля стійки, замовили каву. Один із них забалакав із барменом, другий обернувся, ковзнувши байдужим поглядом по братах-албанцях, котрі вже мовчки пили пиво, і затримав на мить свій погляд на Андрюсові та Сесіль.

— Ти паспорт із собою носиш? — спитала раптом Сесіль.

Андрюс, здивований несподіваним запитанням, похитав головою.

— Краще носити, — сказала задумливо Сесіль, відпила з горнятка кави та звела до очей ліву кисть, перевірила час на золотому годиннику на зап’ястку.

Через пару хвилин в