Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

кафе зазирнула висока літня жінка в пальті, схожому на військову шинель, і з об’ємною торбою в руці. Знайшовши поглядом Сесіль, усміхнулася їй і кивнула. Сесіль похапцем допила каву й, одягнувши куртку і прихопивши з підлоги свою спортивну сумку-«сосиску», поквапилася до виходу.

Андрюс повернувся з недопитим капучино за свій столик. Сонце, як і раніше, тішило місто, і тепер його проміння гріло столик, за яким вони тільки-но сиділи із Сесіль. Бармен також вділив трохи своєї уваги на цей столик, поставивши на ньому табличку «Réservé».

Хвилин через двадцять у кав’ярню зайшла і розгублено зупинилася біля стійки молода пара: чоловік у розстебнутому пальті, під яким виднівся бездоганний діловий костюм і біла сорочка із синьою краваткою, і жінка років двадцяти п’яти в джинсах, що визирали з-під сірого приталеного плаща, затягнутого на талії поясом. Вони затіяли бесіду з барменом. Він розвів руками. Потім вказав поглядом на братів-албанців, а після цього кивнув прибульцям у його бік, після чого і сам глянув на Андрюса.

Молода жінка раптом підійшла і підсіла до Андрюса.

— Мій чоловік не розмовляє англійською, — сказала вона натомість хорошою англійською. — У нас тут поряд син у лікарні. Йому зробили операцію — апендицит. Ми хотіли його якось розвеселити...

— Після операції на апендицит не можна сміятися, — з інтонацією лікаря виголосив Андрюс, згадавши, як саме цю фразу казав його мамі лікар, коли п’ятнадцятирічного Андрюса забирали після операції додому.

Жінка всміхнулася.

— А якщо розвеселити не до реготу, а так, до усмішки? — поцікавилася вона. — Тільки не англійською — наш Бертран ні слова по-англійськи не тямить.

— У мене все без слів, — заспокоїв її Андрюс.

— А скільки це задоволення коштує?

— Двадцять євро за годину.

— Нам і півгодинки вистачить. За десять. Погоджуєтеся?

Андрюс кивнув.

— Зараз? — спитав він.

— Так, ходімо! — м’яко поквапила його жінка.

Вона рішуче попрямувала до виходу. Андрюс поспішно висипав із кишені на стіл дріб’язок, відлічив за капучино, додав три­дцять центів на чай і бадьорим кроком пішов слідом за нею. За спиною грюкнули стільці. Він кивнув бармену перед тим, як зробити крок із дверей кав’ярні на заповнену сонячним світлом вулицю. Вийшов, побачив цю пару на пішохідній зебрі і не встиг зробити наступного кроку. Його ноги злетіли над тротуаром, вулиця втратила рівновагу, захиталася, а потім упала, грохнулася щосили його ж головою об асфальт. Сонячне світло зникло, але щось важке почало падати згори і збоку на Андрюса, котрий лежав на тротуарі. Очі не розплющувалися, і сам він втратив контроль над тілом, над руками та ногами. А якесь важке каміння продовжувало на нього сипатися, деяке падало на голову, а деяке — на ребра. Ця навала тривала і була схожа на град. І раптом десь поруч пролунав зойк. Французькою. Він пролунав поруч, але між цим «поруч» і слухом Андрюса, що втратив прямий зв’язок із його мозком, простяглися кілометри обірваних дротів, кілометри обірваних нервів. Він уже не чув, як зацокотіли по асфальту підбори братів-албанців, що втікали за ріг та за котрими насправді ніхто і не збирався гнатися. Він не почув і переляканого вигуку жінки в сірому плащі, затягнутому поясом на талії.

— Ці іммігранти просто тварюки! — зойкнула вона, стоячи по інший бік пішохідного переходу. — Вони готові вбити один одного!

Чоловік у розстебнутому пальті потягнув її за руку в арку госпіталя «Нектар».

Дуже швидко навколо Андрюса стало тихо. Він усе ще лежав на тротуарі — на спині, із синцями на обличчі, з опухлими та посинілими повіками, із затуленими цими повіками очима, з кровоточивим садном на лівій скроні. Тому він не міг бачити бармена в мішкуватому светрі, не міг бачити, як той визирнув з-за дверей кав’ярні, втупився у побитого братами-албанцями хлопця і, хитнувши прикро головою, повернувся всередину. Він не міг бачити, як пішоходи переступали через його ноги, адже він перекривав своїм тілом весь тротуар. Не бачив, як чоловік-велосипедист, котрий чомусь їхав по тротуару, різко загальмував, ледь не наїхавши на тіло, роздратовано зістрибнув із велосипеда і щосили підтягнув двома руками безвольне тіло під стінку кав’ярні.

Поступово почуття стали повертатися, і насамперед Андрюс відчув біль у правій нозі. Сильний і різкий, що навіть змусив його сіпнутися, коли велосипедист, перед тим, як продовжити свій шлях, відсунув обидві ноги лежачого убік, під стіну будинку.

Час зупинився. Андрюс не знав і навіть не думав про те, що сталося. Такої слабкості він ще жодного разу в житті не відчував. Він не міг і не хотів підняти голову або поворушити пальцями. Тільки сонячне проміння своїм теплом проникало йому під напухлі повіки. Але, може, це було не проміння, а гаряча кров із розбитих носаками черевиків братів-албанців кровоносних судин повік?!

Час зупинився, але звуки наблизилися, й Андрюс уже чув, як проїжджали повз нього машини і моторолери, і навіть кроки людей, котрі оминали його, також долинали своїм відлунням до його слуху. Але ніг таки не відчував. Ні ніг, ні рук. І раптом немов укол у ліву ногу біля коліна. Потім ще один — трохи вище. Андрюс напружився. Щось тепле лягло на його ліву руку, але тут же зникло і лягло на ліве плече, і знову зникло. І тут оте тепле торкнулося обличчя Андрюса, і він збагнув, що це долоня. Чиясь долоня торкнулася чола і пройшлася ніжно, ледь торкаючись розбитої, в крові, губи і підборіддя.

— Tu es vivant?[31] — почувся голос хлопчика.

— Pas FranÇais, English! — насилу вичавив із себе Андрюс.

— Are you OK? — знову пролунав той же голос.

— No, — Андрюс спробував розплющити очі.

Ліве око трохи відкрилося, і він побачив підлітка, котрий дивився кудись перед собою. Він сидів навпочіпки і тримав ліву руку, вимазану кров’ю від його, Андрюса, розбитої губи, долонею догори. У його правій руці Андрюс побачив довгу телескопічну палицю для сліпих. Білої барви.

— Тут поруч є шпиталь, — промовив хлопчик.

— Я знаю, — прошепотів Андрюс.

— Вас збила машина?

— Ні.

За спиною хлопчика до них наближався чоловік років сорока. У синій водонепроникній куртці і в темно-зеленій кепці. Він дивився вперед, точно так само, як цей сліпий хлопчик, що сів навпочіпки біля Андрюса. Він ніби не бачив їх на своєму шляху. Хлопчик напружився. Він почув кроки, що наближаються, і виставив на шляху чоловіка в кепці ціпок. Чоловік зупинився і кинув обурений і здивований погляд на хлопчика. І тут же його обличчя змінилося. В очах проявилася доброта. Він зауважив, що