Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

— І що, жодного чоловічого імені? — із сумнівом спитав розгублений почутим Клаудіюс.

— Жодного! Спальні передаються тільки по жіночій лінії, — пожартувала Інґрида, пом’якшивши й підсолодивши голос. — І тільки господині спалень вирішують, кого в них впускати, а кого — ні.

— Але Беатріс мене впустить? — Клаудіюс знову пожва­вився.

— Якщо ти її добре попросиш!

— А як їй подобається, щоб її просили?

— Зазвичай, хто просить, має стати на коліна, з любов’ю подивитися на Беатріс і десять хвилин гарячим шепотом зізнаватися їй у щирих почуттях.

Клаудіюс опустився на коліна і звернув до Інґриди свій погляд, наповнений, правда, більше проханням пожаліти, ніж коханням.

— Ну, — дівчина і собі перейшла на шепіт. — Шепочи голос­ніше!

— Десять хвилин?

— Закохані часу не помічають, — відповіла Інґрида, опустилася на підлогу, сіла навпроти Клаудіюса в позі людини, готової перетворитися на слух.

Клаудіюс присунувся до коханої, обійняв, увіткнувся носом в її скроню і зашепотів прямо в маленьке округле вушко, раз по раз торкаючись вустами срібного кульчика з маленьким ромбиком аметиста. Зашепотів: «Мила, кохана, ніжна, сувора...»

— Піди заштор вікна! — наслухавшись теплого шепоту, ніжно промовила Інґрида.

Клаудіюс кинув погляд на вікна спальні. За ними вже згас день, надвечірня сірість готувалася стати темрявою.

— Там уже вечір, — прошепотів він.

— Все одно завішуй! Не хочу, щоб чужий вечір зазирав у наш!

Клаудіюс неохоче піднявся з колін.

Їхня ніч із вівторка на середу виявилася навдивовижу тривалою та ніжною. Тільки раз близько десятої вечора він зайшов у їхній маленький будиночок із червоної цегли за чаєм та гранатами. І слухняно посидів у скайпі, поки заварювався чай. Але ні Артурові, ні самому панові Кравецю цього вечора спілкуватися з ними не забаглося. Ніби відчували, що можуть виявитися «третіми зайвими».

Розділ 41. Париж

Сонце цього ранку приємно сліпило очі. І повітря здавалося по-весняному прогрітим, незважаючи на те, що зима ще тривала. Останні дні своєю сірістю тільки додавали неспокою у думки Андрюса, хоча щоразу ці думки починалися начебто радісно — з роздумів про майбутню дитину, чия поява десь через сім-сім із половиною місяців радикально змінить їхнє життя. Через сім місяців уже настане осінь. Осінь — час збирання плодів, збору врожаю. Франція святкуватиме Божоле, а їх із Барбі захопить, накриє з головою турбота про інший врожай, від якого також буде п’янити — п’янити від безсонних ночей і приємної, але реальної втоми. Дивно, що Андрюсова уява так легко і конкретно малювала майбутню осінь!

Він стояв під Ейфелевою вежею, спостерігаючи за поодинокими туристами і доволі численними циганами й африканцями. Африканці носили в руках величезні низки брелоків — маленьких Ейфелевих веж, час від часу то зумисне, то випадково струшуючи їх, від чого виникало майже магічне багатоголосе дзеленькання. Коли один такий гендляр сувенірами пройшов повз, озираючись у пошуках покупців, Андрюсові він видався шаманом із бубном у пошуках: з кого б це вигнати злого духа?

Ліворуч від протилежної величезної залізної лапи вежі двоє африканців із магнітолою розстеляли на світло-сірому асфальті підстилку для брейк-дансу.

Що він тут зможе зібрати зі своїм червоним носом? Андрюс погодився з песимізмом власної думки і знову обернувся до сонця. Примружив очі під силою його теплого проміння. Тут усе одно цікаво і гарно. Чому вони з Барбі сюди ще жодного разу не приходили? Мабуть, тому, що вони не туристи, й у них немає зайвих грошей, за які можна було б піднятися на саму гору вежі та звідтіля оглядати це чарівне місто, занадто бадьоре завдяки мільйонам горняток еспресо, випитих тут щодня. Певна річ, якщо місто п’є стільки кави, то і сон у нього короткий!

До Андрюса підійшла молода пухкенька циганка з нотатником і ручкою. Щось спитала французькою.

— Pas FranÇais, English, — автоматично відповів він.

Циганка підсунула йому майже під ніс розгорнутий блокнот і простягнула ручку.

— Підпишіть петицію проти наркотиків! — продовжила вона англійською.

— Навіщо? — Андрюс відчув у цьому проханні підступ.

— Ну ви ж проти наркотиків? — занадто чітко вимовила циганка.

— Не знаю, — Андрюс стенув плечима. — Ще не знаю. Не пробував.

— Не пробували? — циганка виказала на обличчі подив. На таку відповідь вона явно не розраховувала.

Андрюс скористався її легким збентеженням і відійшов на кілька кроків убік. Повернувся думками до мети свого ранкового приїзду сюди. Ні, він їхав на рю де Севр, але щоразу, коли потяг метро виїжджав на міст Бір-Хакейм, ліворуч вигулькувала Ейфелева вежа. Виникала і, як корабельний маяк, приковувала до себе погляд Андрюса. І утримувала його погляд до того моменту, поки будинки бульвару Гренель не приховували її верхівку від сторонніх очей, поки потяг метро не мчав Андрюса далі надземним, надбульварним віадуком. А цього разу, піднявшись раненько через бажання збільшити свій щоденний заробіток, Андрюс просто вийшов із метро раніше, ніж вона зникла з поля зору. І вирішив перевірити: чи знайдеться біля вежі закуток для його скромної клоунади? Тепер йому вже було втямки, що навіть намагання тут когось розсмішити, привертаючи до себе увагу тільки червоним носом на ґумці та клоунською пантомімою, — не мало жодного сенсу. Та й дітей тут майже не було. Хіба що циганчата, матері яких були зайняті серйозною справою одурення іноземних туристів різними відомими і ще не відомими широкому загалу способами.

— Good day, sir![27] — прозвучало з-за спини, й Андрюс обернувся.

Перед ним стояв ще один африканець, тільки у цього в руках нічого не було.

— Я чув, вас цікавить порошок? — продовжив він напівпошепки. — Або, може, тільки травичка?

— Ні, дякую! Ви помилилися! — злякано замахав руками Андрюс, розвернувся і рвонув із місця спортивним кроком.

— Не бійтеся, сер! Можете мені довіритись! — устиг він почути той самий голос, перш ніж стукіт власних кроків відігнав геть від його вух усі інші звуки.

Старий у потертому синьому пальті стояв біля барної стійки між двома високими стільчиками і читав газетку «Le Parisien»[28]. Перед ним — горнятко кави на блюдці. Більше в кав’ярні Андрюс нікого не побачив.

— Bonjour[29]! — привітав його з-за стійки молодий хлопець із доглянутими, закрученими кінчиками догори вусиками.

— Bonjour! — відповів Андрюс. — Un café!

Хлопець елегантно і без слів поцікавився, де він буде пити каву, показавши пальцем на стійку, а потім на столики, і поставивши своїм поглядом наприкінці цього речення м’який знак питання.

Андрюс відповів також без слів. Просто пройшов у глиб зали