Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

треба почати готувати маєток до приїзду гостей, про яких Артур попередив минулого вечора по скайпу. П’ятеро людей, друзі пана Кравеця, приїдуть у п’ятницю і пробудуть до понеділка. У четвер заїде кейтеринґова фірма, продукти вони привезуть із собою. І це добре. Але Інґриді та Клаудіюсу треба навести в оселі повний лад, підготувати кімнату для прислуги на першому поверсі біля кухні та п’ять кімнат для гостей на третьому поверсі, провітрити їх, застелити ліжка. Роботи багато, але такого ранку поспішати не хочеться...

Клаудіюс відкрив навстіж вікно і один за одним викинув на сніг всі п’ять турецьких гранатів. Червоними кульками вони прикрасили снігову ковдру.

Закипів чайник.

— Поглянь у вікно! — попросив Клаудіюс Інґриду, піднявшись на другий поверх.

До полудня сонце перемогло сніг. Турецькі гранати знову прикрашали стіл. А Інґрида з Клаудіюсом викотили з комори на першому поверсі будинку жовту бочку гігантського пилососа і почали наводити в домі пана Кравеця чистоту. Переконавшись, що Клаудіюс у змозі самостійно впоратися з «бойовою» пилозбірною машиною, Інґрида подалася на третій поверх, щоб оглянути спальні.

Вона вже кілька разів підіймалася цими скрипливими витонченими дерев’яними сходами з різьбленими поручнями. Темне, з легким натяком на сховану під матовим лаком червоність, старовинне дерево викликало зараз у Інґриди тихе захоплення. А спочатку їй здалося дивним, що в будинку, де від головного холу на другий поверх підіймаються помпезні мармурові сходи, де висота стель і першого, і другого поверхів змушує задирати голову, щоб краще розгледіти ліпнину навколо старовинних масивних люстр, сходи на третій поверх зроблені з дерева і при цьому стоять у дивному місці, не є продовженням мармурових сходів від головного холу, та й стеля третього поверху зовсім не така висока. Ні, звісно, в цьому є логіка! Якщо на третьому поверсі розташовані спальні, отже, там має бути затишно. А затишок і помпезність — речі несумісні. Ніхто ще, либонь, не бачив у своєму житті того, що можна було б назвати «помпезним затишком»! Інґрида всміхнулася від цієї думки. Вона стояла на передостанній сходинці дерев’яних сходів, тримаючись лівою рукою за перила і немов відчуваючи тепло цього дерева. Вона дивилася на старовинні мапи, що висіли в рамках із правого боку, на стіні над дерев’яними панелями з такого ж темного дерева, як і самі сходи. Старовинні мапи неначе також «підіймалися» вгору цими скрипливими сходами. І на всіх мапах то окремо, то в складі Європи була зображена Велика Британія — країна, в яку їм із Клаудіюсом так хотілося і так легко вдалося в’їхати, в якій вони мріяли прижитися і стати щасливими.

Солідність особняка, цих сходів: і мармурових, і дерев’яних, цих важких дубових дверей, що безгучно відчиняються, ніби підкреслювали ґрунтовність і надійність самого життя. Це відчуття подобалося Інґриді. Настільки подобалося, що, переживаючи та затримуючи його в своїх думках, вона починала почуватися тут господинею. Але лише вона. Клаудіюс немов з’явився тут пізніше і тільки за її бажанням і з її дозволу. Клаудіюс з’явився як садівник, садівником і залишався.

Кожна спальня на цьому поверсі мала свій колір і свій стиль. Їх ріднили тільки однакові двері, через які можна було легко переплутати спальні, якби не бронзові таблички з жіночими іменами: «Елізабет», «Корнелія», «Марґо», «Жаклін», «Розмарі», «Анна»...

Дівчина пройшла вздовж коридора, читаючи імена на табличках і сподіваючись дійти до таблички з іменем «Інґрида». Але остання спальня мала інше ім’я — «Беатріс». Навпроти останньої спальні за маленькими дверцятами в просторій коморі лежала чиста постільна білизна. Нічого білого. Простирадла та підковдри смарагдового, бордового, синього й усіх інших можливих барв та їхніх відтінків. Приємні, ніжні на дотик.

У спальні «Елізабет» — зелена оббивка стін над дерев’яними панелями і такі ж зелені штори. Інґрида витягла з відкритої шафи комплект білизни смарагдового кольору. Повернулася до «Елізабет». Поклавши білизну на ліжко, сама присіла до витонченого туалетного столика й глянула в люстро. Знову відчула себе тут господинею. Не спальні, а всього маєтку. Ця спальня призначена для гостей, а не для господині. Спальню господарів вона бачила. Вона там — єдина по інший від сходів бік коридора. Велика, з ліжком, накритим балдахіном, з двома столиками для сніданків із червоного дерева, що лежать, як їм і належиться, на ліжку по центру.

Інґрида уявила себе на тому ліжку. Під спиною — дві великі подушки, щоб зручно було напівсидіти, на ногах поверх ковдри — отой маленький прямокутний столик-таця, до нижньої частини якого прилаштований невеликий, нещільно набитий чимось, схожим на горох, мішечок. І завдяки цій «подушці» тацю дуже легко вирівнювати. А на ній кавник зі срібла, така ж цукерничка, тарілка з гарячими булочками, порцелянове кавове горнятко на блюдці. І запах кави...

Інґрида застеляла спальню «Розмарі», коли з коридора її гукнув Клаудіюс.

— А чи не занадто довго ми працюємо? — спитав він, хитрувато всміхаючись.

Потім зазирнув досередини.

— Нічого собі! — вирвалося у Клаудіюса. — Живуть же люди!

— Не живуть, — заспокоїла його захоплення Інґрида. — Колись жили! А тепер, бачиш, уся ця краса належить випадковій людині. А користуватися нею будуть його друзі!..

— Ну, користуватися нею можуть не тільки його друзі! — заперечив Клаудіюс. Обійняв Інґриду і поцілував її в уста. — Ми також маємо право!

— І хто нам дав таке право? — єхидно поцікавилася Інґрида.

— Ну, наприклад, я!

— Ну, якщо ти такий добрий... — Інґрида також обійняла коханого й поцілувала його.

— А яка спальня тобі найбільше сподобалася?

— «Беатріс», — відповіла дівчина.

— Покажи!

Вони зайшли в останню спальню, що нагадувала величезну темно-синю шкатулку. Навіть стеля тут була пофарбована в блакитний колір і на ній особливою оранжево-жовтою фарбою в правильному небесному порядку були зображені планети та зірки.

— Я його ще не застелила, — Інґрида кивнула на ліжко з балдахіновою надбудовою, по краях якого вниз, але не до самого ліжка, опускалися атласні сині крила, що звужували світ сплячих, також, як і стеля, прикрашені зірками та планетами.

— Давай допоможу! — запропонував Клаудіюс.

Вони застелили ліжко удвох. Легко і швидко. На синє в зірках простирадло поклали ковдру в синій у зірках підковдрі. Дві великі та напрочуд м’які подушки зайняли місце в узголів’ї широкого ліжка.

— Ось, — сказала Інґрида, зробивши крок до вікна, милуючись цим ліжком із балдахіном, як незвичайним витвором мистецтва.

— Давай ти сьогодні будеш Беатріс, а я... — Клаудіюс замовк, обірвав свою думку, задумався.

— А тебе не буде, — Інґрида усміхнулася. — Якщо я Беатріс, то це просто моя спальня. Моя і тільки моя. Там,