Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

а Литві їх робити довірили? Бо у нас до смерті ставлення особливе, не таке, як у інших! — жартівливо припустила внучка.

— Ну от, тепер ти сама про смерть згадала! — всміхнувся дід.

— Ой, вибач! Більше не буду!

Повернувшись на свою половину, Рената помітила, що ноутбук Вітас залишив увімкненим. Присіла до нього, натиснула на «ентер», аби заставку прибрати. На моніторі з’явилася знайома вже сторінка онлайн-аукціону з фотографіями якихось приладів. Розглянула дівчина незрозумілі прилади, підняла погляд нагору сторінки і побачила віконце пошуку товарів. Навела курсор, клікнула. Руки самі до клавіатури потягнулися. Вдарили пальцями по літерах на кнопках, й у віконці пошуку товарів з’явився напис «Цуцик вівчура. Анікщяй».

Секунд через двадцять на екрані з’явився вертикальний ряд із фотографіями симпатичних цуценят. Під кожною — назва породи й адреса продавця. Один цуцик продавався в самому центрі Анікщяя, майже навпроти костелу Святого Матаса. Ренаті навіть здалося, що знає вона цей будинок, в якому цуценя вівчура продають. Клацнула на цуцика — фотографія збільшилася, і поряд стартова ціна з’явилася — 400 літів!

«Недешево!» — подумала і тут же всміхнулася, згадавши, за скільки у Вітаса його «чорні скриньки» купують. За двадцять тисяч доларів!

Згадала Рената й усе, що знала про аукціони, але всі ці спогади виявилися епізодами з художніх фільмів. Сама вона ніколи на жодному аукціоні не бувала. Зате знала за фільмами, що додавати треба потроху. І написала у віконці під стартовою ціною — чотириста п’ять літів. А нижче заповнила анкетку, вставивши в неї і своє ім’я, й електронку, і номер мобільного. Потім натиснула на віртуальну кнопочку з написом «Готово», й анкетка зникла, а фотографія цуценяти залишилася.

— Ну, тепер подивимося, що буде далі! — прошепотіла сама собі, лягаючи спати.

А наступного ранку, годині о дев’ятій, задзеленчав мобільник. І жіночий голос, дзвінкий і свіжий, поцікавився у Ренати, чи це вона хоче купити цуценя?

— Так, я! — відповіла Рената позіхаючи.

— Можете сьогодні приїхати, я весь день удома буду, — повідомила власниця песика.

Опустила Рената телефон на стіл і втямила, що грошей у неї на цуценятко не вистачить. Пішла до діда.

— Ти мені можеш триста літів позичити? — спитала, відчинивши двері, але не заходячи в кімнату.

Дід спочатку здригнувся, немов онучка його зненацька застала. Опустив на столик списаний ручкою аркуш паперу, зняв окуляри.

— Так, певна річ! Я тобі зараз занесу! — сказав він і став складати аркуш, а потім засунув його в поштовий конверт.

Рената причинила за собою двері і зупинилася в коридорі. Захотілося повернутися до діда і спитати: чий це лист він тільки-но читав? Листоноша до них нещодавно приїжджав на своєму помаранчевому велосипеді — десятого січня він Йонасу пенсію привіз. Може, і не тільки пенсію?

Впоралася Рената зі своєю цікавістю і не стала більше діда турбувати. А хвилин через десять він і сам постукав у її двері, приніс триста літів.

Над Анікщяєм сяяло сонце, яскраве та холодне. Будинок, у якому продавали цуценят вівчура, Рената знайшла швидко.

Власницю дзвінкого голосу звали Сауле. Струнка білявка років тридцяти, котра зустріла Ренату в спортивному костюмі, відразу ж повела гостю в обійстя, залишила її на кілька хвилин у просторій кухні, а потім повернулася з цуциком, несучи його майже на витягнутих руках, позаяк песик тягнувся своїми лапами і довгим язиком до її обличчя.

— Ось, погляньте! Правда він милий? — радісно сказала господиня будинку.

Рената взяла цуценя на руки. З його холодної шерсті збагнула, що воно тільки-но пустувало на вулиці, ймовірно, у дворі.

— А як його звати? — підняла вона погляд на господиню будинку.

— Ґуґлас.

— Ґуґлас? — Рената всміхнулася. — Це на честь Google?

— Так, — закивала Сауле. — У нього нюх бездоганний! Я йому дала днями шкарпетку чоловіка понюхати, а потім її в багажнику машини зачинила. Так він спочатку будинок обшукав, а потім надвір вискочив і як почав на машину гавкати! Якраз із боку багажника! Все, що схочете, знайти може!!! Як Google!

— Ґуґлас, Ґуґласик, — зашепотіла ніжно Рената, піднявши цуценя вище і підтягнувши його до обличчя.

Ґуґлас вивернувся, і Рената відчула на своєму носику мокре тепло його язика.

— От хитрун! — вигукнула вона.

Розплатилася з господинею. Погодилася взяти від неї на якийсь час теплий кошик із накривкою — для перевезення цуценят.

— Коли будете знову в Анікщяї — завезете! — сказала на прощання Сауле.

Дід Йонас, отримавши на руки живий подарунок, втратив дар мови. Сів на стілець, поклав цуценя на коліна, почав гладити.

— Ач, який верткий! — нарешті вимовив і всміхнувся.

І раптом погляд його сумним став, підняв очі на внучку, котра стояла поруч.

— Я вже його не переживу, — вимовив зовсім іншим, похмурим тоном. — Та й не хотілося б. А що з ним потім? З ким він залишиться?

— Ти про це не думай! — попросила діда Рената. — Самого його тут ніхто не залишить!

Старий Йонас начебто заспокоївся, але очі його залишилися сумними та задумливими. Знову став цуценя гладити.

— Ґуґлас, — повторив стариган. — Такого імені я ще не чув!

Рената хотіла було пояснити дідові, звідки ця кличка взялася, та не стала. Як пояснити про Google людині, котра ніколи перед комп’ютером не сиділа? Та ніяк!

Розділ 40. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Несподіваний нічний снігопад подарував Інґриді та Клаудіюсу казковий ранок. З віконця затишної маленької спальні вони не могли намилуватися білим сніжним полотном, що іскрило на сонці, і на тлі якого підстрижена та підправлена Клаудіюсом туєва алея, що тяглася до будинку, була схожа на дві шеренги струнких солдатів у зелених шинелях і високих білих смушкових шапках.

— Очманіти! Жаль, що сьогодні не Різдво! — вирвалося у Клаудіюса.

— Шкода, що сьогодні не неділя! — Інґрида всміхнулася.

Ввімкнувши електрочайник, Клаудіюс зиркнув на термометр. Уже кілька днів температура в будиночку не підіймалася вище сімнадцяти градусів тепла — і нічого! Інґрида на холод не скаржилася. Та й йому самому тепер уранці прокидалося легше.

Він присів за столик. Втупився поглядом у скляну вазу, в якій акуратними кульками лежали стиглі турецькі гранати. Інґрида вчора їздила за покупками. Вона, звісно, має рацію! Якби сьогодні була неділя, можна було б весь день просидіти в будиночку, приготувати щось смачненьке та влаштувати в сутінках вечерю при свічках. Але до неділі ще чотири дні! Чи долежить до неї сніг? Навряд! Та й наступна неділя буде, мабуть, метушливою та гамірною. А сьогодні вівторок. Сьогодні