Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

— Барбора обернулася і кинула погляд на столик, на якому й лежала згадана коробка. — Але я боюся. А ще... Мені здається, що я вагітна.

Андрюс здригнувся від несподіваної новини, але тут же зробив крок до Барбори й обійняв її.

— Не турбуйся... — прошепотів їй. — Ми не пропадемо! Я вже тут, у Парижі, як удома. Знаю, як заробити, знаю, в яких супермаркетах продукти дешевші. Ти просто нервуєш! Не треба.

Барбора також пригорнулася до нього.

— Добре, що ти у мене є, — прошепотіла. — Я більше не буду. Це щось найшло. Мабуть, утома. Втома, вогкість... Цей візочок...

— Відмовся від візочка, вигулюй тільки собаку! Тобі ж собака подобається?

— Ні, — прошепотіла Барбора. — Тоді у нас забракне грошей на квартиру.

— Не забракне! Я буду старатися! Куплю собі справжній клоунський костюм, тоді точно стану більше заробляти.

— А скільки він коштує?

— По інтернету такі за п’ятдесят євро продають, і черевики клоунські — ще п’ятдесят...

— Це дорого.

— Ні, я не зараз куплю. Потім, коли зароблю більше... Ти голодна?

Вона кивнула.

— Я зараз щось приготую!

— У нас нічого немає! Тільки масло, молоко й яйця.

— Це на сніданок! Зроблю омлет. Я зараз, тільки в «Франпрі» збігаю, і назад! Вечеря буде — пальчики оближеш!

Андрюс накинув куртку і заквапився у сусідній супермаркет.

Розділ 39. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

У п’ятницю ввечері дід Йонас покинув пити до наступного Різдва. Так і сказав: «Все, це остання чарка!»

Вони сиділи за його круглим столиком утрьох. Вітас якраз відкоркував нову пляшку бальзаму. Рената пила чай. Сама вона цього вечора присіла до них, аби чоловіки не захоплювалися. Вітас напередодні засидівся у дідугана до першої години ночі. Рената кілька разів підходила до дідових дверей, прислухалася, гадаючи, що вони балакають. Але за зеленими, багато разів фарбованими дверима панувала тиша. Отже, вони просто сиділи і час від часу випивали по чарці.

— Діду, — сказала дівчина. — У тебе риси обличчя згладжуються.

— Як це? — здивувався Йонас.

— Мабуть, тому, що п’єш! Ти ж раніше майже не пив!

Старий Йонас піднявся з-за столу, підійшов до дзеркальних дверцят старої шафи, поглянув на себе.

— Так, справді... — сказав він повернувшись. — Треба щось робити. З таким обличчям і в труні буде якось незручно лежати!

— Знову ти за своє! — не витримала Рената. — Ще раз про труну згадаєш, я тобі дві привезу на вибір, і нехай у тебе посеред кімнати стоять, щоб ти спотикався!

Вітас обернувся, витріщився злякано на Ренату. Навіть на нього вона так ще жодного разу не нападала!

— Ну, вибач! — заговорив Йонас неголосно. — Мені вже не так погано, як тиждень тому! Це правда! Спасибі Вітасу, — він кинув на хлопця вдячний погляд. — Відволікав, як міг!

— І чим міг! — додала Рената, але голос її вже не звучав так сердито. — А пам’ятаєш, як ти мені в дитинстві повторював: «Йонаси не вмирають! Йонаси не вмирають!»

Дід закивав.

— Так, не вмирають, — сказав він, але якось не дуже впевнено, задумливо.

Взяв у руку наповнену Вітасом чарку.

— Усе! Ця ось — остання! До Різдва більше ні краплі! — пообіцяв і пригубив.

Вони просиділи ще години з півтори. Майже без розмов. І так за столом у цій тиші затишно було. Дід «розтягував» свою останню чарку. Бальзаму в ній, здавалося, після кожного пригублення менше не ставало. Вітас наливав собі по половинці та випивав одним ковтком.

Коли повернулися на свою половину, Вітас тут же за комп’ютер сів, а Рената в спальню подалася. Як тільки лягла, так одразу і заснула, наче також пила «Три дев’ятки». Через півгодини і Вітас заліз під ковдру. Заліз, хотів було розбудити Ренату і щось розказати їй, але побачивши, як солодко вона спить, утримався. Довго лежав на спині, втупившись у стелю й іноді косуючи поглядом на обличчя коханої, перевіряв, чи не прокинулася вона часом.

— Гарні новини! — сказав він хвалькувато за вранішньою кавою. — Я хотів тобі ще вчора сказати, але ти вже заснула!!!

— І які? — спитала Рената уїдливо.

— Ти мене всерйоз не сприймаєш! — поскаржився Вітас. — А вчора ще й на діда свого нагримала! Пам’ятаєш?

— Авжеж, пам’ятаю! А як із вами ще балакати, щоб ви поводилися нормально? То які новини?

— Я дещо продав — на двадцять тисяч доларів! Через інтернет! — радісно заявив він і втупився в очі Ренаті, очікуючи побачити її реакцію.

— Дещо? — перепитала вона. — Квартиру чи що?

— Ти що, схибнулася? — випалив він на одному подиху. — У квартирі вже квартиранти живуть! Ні. «Чорні скриньки»! У нас же ще сім штук у Каунасі від батька залишилося.

Рената дивилася на Вітаса і навіть не знала, як реагувати.

— Ти що, невдоволена? — обережно поцікавився Вітас.

— Чому? Ні! Задоволена, — сказала Рената. — А хто у тебе їх купив?

— Ще не купив, але купить! Один американець! Він написав, що тільки-но купив у Пренаї сім літаків! І «скриньки» також забере.

— А що, в Пренаї є летовище? — із сумнівом у голосі запитала Рената.

— Аеродром, точніше, аероклуб. Ну, там маленькі літаки точно є, я по інтернету перевірив! Але тепер мені треба в Каунас їхати, щоб віддати йому «скриньки» і забрати гроші! Ми тепер багаті!!!

Слово «багаті» нарешті спровокувало Ренату на посмішку, і Вітас заспокоївся.

— Може, ти йому і нашу «чорну скриньку» спровадиш? — вона кивнула на торбу під стінкою ліворуч від шафи, від якої тягнувся до розетки старий кабель із бавовняною опліткою.

— Ні, я тільки сім виставляв в інтернет, ті, що вдома!

— Жаль, — видихнула Рената.

Під вечір відвезла Вітаса на автовокзал. Перед тим, як додому повертатися, закупила продукти. І, повернувшись, зварила спаґетті, розмішала із зеленим італійським песто і без попередження принесла готову вечерю дідові. Той — хоч-не-хоч — пригощення прийняв. І сиділи вони вдвох, їли неспішно.

— А чого ти так пізно в місто їздила? — спитав Йонас.

Розповіла Рената дідові новини про одного схибленого американця, котрий по Литві старі літаки скуповує і «чорні скриньки» до них на онлайн-аукціонах шукає.

Захитав головою старий Йонас, дуже здивувався.

— З цим Каунасом точно щось негаразд! Вітас мені розповів, що у батька в цеху були такі високі премії за перевиконання плану, що вони цих скриньок на десять років наперед зібрали. Тому й залишилося їх стільки, коли Союз розпався.

— А може, це не Каунасу,