Торі Шей - Зухвала дівчина актора, Торі Шей

— Я вбила його, Даніяре, — повторила вона, і сльози знову потекли по її обличчю, змішуючись з потом, який стікав по її скронях.

Вона почала розповідати історію, що обпалювала її душу, важким тягарем, який вона несла стільки років. Кожне слово було як ніж, що врізався в її власне серце, але вона продовжувала, ніби нарешті змогла звільнитися від цього тягаря. Уляна розповіла про той день, який змінив її життя назавжди.

— Я не пам'ятаю того дня, чому я взагалі поїхала на тій клятій машині під час дощу, і чому Андрій був поряд зі мною. Я завжди водила обережно. Але я не знаю, що сталося... — її голос став ледве чутним, ніби вона боялася вимовити ці слова вголос.

Я притиснув її ближче до себе, відчуваючи, як вона тремтить. Її тіло напружилося, ніби від спогадів, що почали виринати на поверхню. Це пояснює багато речей.

— Уляно, це ти не... — почав я, але вона різко похитала головою, перебиваючи мене.

— Це була я. Я тоді сиділа за кермом. І я знала, що погода жахливаю. Але все одно поїхала...

Я знав, що це зізнання коштує їй неймовірних зусиль.

— Уляно, ти не винна в цьому. Це був нещасний випадок, — спробував я заспокоїти її, але вона знову похитала головою, ніби не хотіла чути жодних виправдань.

— Він загинув через мене, Даніяре. Його життя, його та свої мрії, наші плани... — Вона завмерла, дивлячись у нікуди, ніби знову переживала той жахливий момент.

Моя білочка, ця сильна і незалежна жінка, яку я знав, насправді жила з таким болем, якого я не міг навіть уявити. Я погладив її по спині, намагаючись хоч якось заспокоїти її.

— Це була жахлива трагедія, але ти не повинна звинувачувати себе в цьому, — тихо прошепотів я, знаючи, що мої слова не зможуть повністю зняти її біль. — Андрій не хотів би, щоб ти жила з цим тягарем. Він би хотів, щоб ти знайшла спокій.

Уляна мовчала, лише її важке дихання свідчило про те, що вона все ще бореться зі своїми думками. Я відчував, як її напруга поступово спадає, але біль залишався.

— Я намагалася забути, намагалася жити далі, але цей день завжди переслідує мене, — нарешті прошепотіла вона. 

Я притиснув її до себе, знаючи, що зараз не потрібні слова, тільки моя присутність. Ми залишалися так, поки її сльози поступово не висохли, а дихання стало рівнішим.

— Я тут, білочко, — притискаючи її до себе ще міцніше. — І я не залишу тебе одну з цим. Ми пройдемо через це разом.

Вона не відповіла, але я відчув, як її тіло розслабляється в моїх руках. Вона довірилася мені, і я був готовий зробити все можливе, щоб допомогти їй знайти спокій, якого вона так заслуговує.

— Що це за картина? — переводжу тему, показую на картину, що висить на стіні. На ній була зображена дівчина з піднятими догори руками, а позаду неї палало вогняне полум’я.

— Це намалювала Варя для мене, — тихо відповіла Уляна, втираючи сльози з обличчя. — Вона сказала, що колись я зустріну дракона, який прийме мій вогонь.

Я уважно подивився на картину, намагаючись зрозуміти її зміст. Дівчина на полотні виглядала сильною, могутньою, але водночас її образ був сповнений відчаю, ніби вона сама була частиною цього вогню, що оточував її. Мене охоплює дивне відчуття розуміння, ніби ця картина могла бути метафорою самої Уляни. Її вогонь, її біль, її сила — все це було тут, на полотні, втілене в образі цієї дівчини.

— І що ти думаєш про це? — запитав я, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

Вона трохи знизала плечима, але погляд її залишався прикутим до картини.

— Варя завжди говорила, що я занадто сильно боюсь власного вогню. Вона вважала, що мені потрібен хтось, хто не боїться бути обпаленим. Хтось, хто прийме мене такою, як є, з усіма моїми недоліками та страхами. Але я не знаю, чи такий дракон існує. Можливо, це лише красива метафора.

— А ти б хотіла зустріти цього дракона? — запитав я, дивлячись їй в очі.

Вона тихо засміялася, але її сміх був сумним.

— Я не знаю, Даніяре. Я не знаю, чи готова я відкритися комусь настільки, щоб дозволити йому прийняти мій вогонь. Це страшно. Це ризик, і я боюся бути знову пораненою.

Я обережно взяв її за руку, відчуваючи її дихання, її тепло.

— Білочко, може, цей дракон вже тут, поряд з тобою, — прошепотів я, і в її очах з'явилося щось нове, щось, чого я раніше не бачив. Це був блиск надії, міксований зі страхом.

— І що ж, він прийме мене такою, як я є? З усіма моїми демонами, болем і страхом? — запитала вона, і в її голосі я почув справжню невпевненість.

— Так, — відповів я, притягуючи її ближче до себе. — Він прийме тебе цілком. З усім вогнем і полум’ям. І щобільше, він буде з тобою, незалежно від того, наскільки сильним буде це полум’я.

Вона подивилася на мене знову, і цього разу її погляд був більш спокійним. Вона тихо видихнула і обережно поклала голову мені на плече.

— Але я боюся, що дракон також згорить...