Tadelia Ross - Реліквія, Tadelia Ross

Розділ 24

       Кожна хвилина щось вирішує. Навіть якщо вам здається, що час нічого не змінить. Дійсно, сам по собі час змінює лише картинку навколо, але у вашому житті вирішальне значення мають ваші дії. Хочете щось змінити – дійте, робіть щось, не сидіть склавши руки. Не чекайте допомоги від інших. Ви маєте внутрішню силу, щоб пройти ваше пекло. 

       Чоловік дивиться на карту і шукає місце, де тримали Емілі. Чоловіки втрьох вони оглядали останнє місце, де могла бути дівчина. І! Бінго! Це воно. Всі полегшено видихнули, коли Едвін підтвердив, що це те саме місце.

— Можемо розпочинати підготовку. За дві години виїжджаємо. 

— Чого тягнути кота за яйця? Збираємося і виїжджаємо. - почав Марк.

— Охолонь! - втрутився Ян. - Тут не все так просто. Перевіримо охорону, кількість людей та як безпечно увійти. Подумаємо про можливі пастки на території маєтку. Візьмемо необхідне обладнання і тільки тоді поїдемо. А також перестрахуємося. ДСС буде теж на поготові. - спокійно пояснив чоловік, на що Марк погоджуючись кивнув.

       Пульс б'є у скронях, коли чоловік дивиться на Емілі. Зв'язану Емілі. Серце падає в п'яти, а дихати стає дедалі важко. Чоловік закипає від люті, готовий вбити кожного, хто зробив це з нею. 

       Майже одинадцята вечора. Повня. Ритуал мали проводити опівночі, тож ще був час. Кам'яні стіни тримали холод в приміщенні, а місячне сяйво освітлювало майже всю кімнату. Дівчина прикута ланцюгами до стіни. Лише пара з її вуст давала знати, що вона жива. Її голова опущена вниз, вона не бачить чоловіка. Едвін стримує себе, бо знає, що ще не час їй показуватися, але вона відчуває, що він тут, дивиться на неї. Коли він покидає кімнату, щоб влаштувати засідку на вулиці, то дівчина відчуває присутність мерців. Це пара. Вони дивилися з жалем на неї.

— Ви ж не прийшли, щоб знов попастися? Другий раз вам не вдасться втекти від них. Ви ж знаєте про це? - дівчина підняла погляд на пару.

— Ми хочемо тобі допомогти.

— Не власною жертвою. Прошу. Ви й так мало прожили. Вони зроблять вам ще гірше. Йдіть. Мені є кому допомогти.

— Той чоловік прийшов по тебе? - з цікавістю спитала дівчина. 

— І не тільки він. Тож вам нема про що перейматися. Тікайте поки ті варвари вас не знищили. Рятуйтеся. 

— Будь обережна, бо вони підступні. Завжди будь на поготові. - сказав чоловік. Емі лише кивнула в знак розуміння. Тоді пара розчинилася в повітрі і в кімнаті знов повисла тиша. 

       В кімнату зайшли батьки Емі та відчепили ланцюги зі стіни, але лишили на руках дівчини. Вони вивели її до закинутого саду, де була арка на невеличких сходах. 

       Емілі стояла навпроти арки, яка слугувала переходом між світами. З неї надходило блакитне сяйво, а навколо дівчини пурхали жовтогарячі метелики. Це все дійство заворожувало та змушувало спинитися усіх присутніх. Кайдани впали з рук Емілі. Оглушливий звук пронісся луною по околиці. Батьки дівчини закрили руками вуха та впали на коліна. 

       Едвін та Ян були в навушниках і чекали того моменту, коли зможуть підібратися до чоловіка та жінки. В момент, коли тих оглушив звук чоловіки накинули кайдани на батьків. 

       Коли звук стих, то жінка почала істерично сміятися.

— Ви такі наївні. - кайдани спадають з її рук та рук чоловіка. Вони піднімаються. 

       Едвін лише встигає кивнути Яну і вони кидають мотузку, яка зв'язує подружню пару. Мотузка світиться жовтим відтінком. 

       Зазвичай ці мотузки використовують при менш небезпечних ситуаціях. Зараз же це було скоріш, щоб виграти час. ДСС ще не прибули, тож треба було виграти час.

— Едвіне. Тебе ж так звуть?! - жінка дивилася йому прямо в очі. 

— Не дивись їй в очі! - крикнула Емілі, але вже було пізно.

       Едвін підходив ближче до жінки і дівчина не витримала. Вона підбігла до чоловіка та закрила рукою його очі. Її волосся спадало на плечі, його розвивав легкий вітерець. На прекрасних зелених очах з'явилися сльози.

— Едвіне, прошу йдіть. Я не зможу вас врятувати, а якщо щось трапиться – я не зможу пережити. Будь ласка, йдіть звідси. - чоловік схоже прийшов до тями, бо він хотів прибрати руку дівчини, але та не дозволила.

— Емілі, не кажи такого. Ми нікуди не підемо. Я не лишу тебе одну. - вона ще дужче стала плакати. 

— Прислухайся до неї або помреш. - процідила крізь зуби жінка.

 

        День, коли батьки приїхали до лікарні

       Емілі сиділа на ліжку та розглядала фото з Едвіном у своєму телефоні. Двері різко відчинилися. Дівчина подумала, що повернувся чоловік, але коли побачила батьків, то її серце наче спинилося. Вони ж мали бути закордоном. 

— Що ви тут робите? - спокійно спитала дівчина. 

— Навіть не привітаєшся? - жінка зухвало кинула фразу і підійшла ближче.

— Я тебе народила. Виростила. Тож прийшла взяти своє. 

— А хріна ти не хотіла?! Забирайтеся звідси. 

— Не будь такою. Ми ж твої батьки. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍