Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

насичується лють

І кара, нам одміряна. Мене ж

Давно окрилює передчуття

Просторів радісних позапекельних.

Якась непогамовна рідна сила

Просочується тайно через Хаос,

Заласно зваблює мене. Ти, Сину, —

Тінь і супутник Матері, підеш

Услід, бо де Гріховність, там і Розпад –

Смерть нерозлучні. Поки наш Отець

Вишукуватиме шляхи сюди

Крізь небезпечний Хаос, нам пора

Возвести Міст – новобудову славну

Для зібраних у нас пекельних сил

В нові світи, де влада Сатани.

При ньому будемо усепроникні

І спільнодійні, з’єднані Судьбою

Й одвічною спорідненістю, котра

Глибинно пов’язала Бунт, Гріх, Смерть».

І відповів їй Розпад-Смерть: «Рушай

Туди, де кличуть поривання й Доля,

А я несхитно вслід піду, бо запах

І смак учт ситних після полювань

На все, підлегле Смерті, я здаля,

Як ти, вчуваю та допоможу

Тобі, Матусю». Мовив Розпад-Смерть

Й дихнувши смрадно, пащею заплямкав,

Смакуючи зарання лакомини

Бенкетів трупних у нових світах.

Мов зграя птаства хижого, здаля

Передчуваючи злий запах крови,

Прямує до військових таборів

В ніч перед битвою, – так Розпад-Смерть

Здаля принюхувався до Землі,

Немов до табору, де сплять бійці,

Ще повні сили – завтрашні мерці.

Враз Гріх і Смерть занурились у Хаос

І ринули угору-вниз нарізно

Від горловини Пекла в круговерть

Бездонну. Там в зусиллях титанічних

(Бо Гріх і Смерть – страшна космічна сила)

По-своєму поборювали Хаос.

І ще так над Арктичним океаном

Вітри пронизливі штовхають кригу

І, здвигши гори льодяних торосів,

Перегороджують ріку Печору —

Перепиняють мореплавцям шлях

На Схід до людного Китаю, – Смерть,

Нагрібши греблю з хаотичних первнів,

Дихнула й заморозила її,

Немов Нептун, що, вдаривши тризубцем,

Прицвяхував до дна морського Делос,

Раніш плавучий (кажуть давні міфи).

Під усесковуючим зимним зором

Смертельним затужавіла смола,

Впереміш із гранітом закріпилась

В основі непорушного моста

І, тверднули все вище й вище, в арку

Гігантську вигнулася, що сягла

Від брам пекельних крізь бурунний Хаос

До тверді незахищеного Світу,

Відкритого для Смерти… Поверх Арки

Незрушної вмостився широченний

Настил шляху, вигладженого рівно,

Що Гріх і Смерть встелили. Порівняймо,

Коли мале з великим порівнянне

Й людське з пекельним: так цар давніх персів

Ксеркс рушав уярмлювати греків,

Лишивши свій палац помпезний в Сузі,

Дійшов до Гелеспонтської протоки,

Де наказав стелить понтонний міст,

Що з’єднував би Азію й Європу,

А море збурене не дозволяло;

То цар велів шмагати батогами

Пінисті гриви хвиль. А сатанинське

Поріддя самотужки возвело

Величний міст, у Хаосі затвердлий.

Його початок там, де Сатана

Пірнав із Пекла в Хаос, розпростерши

Свої могутні крила; а кінець

Там, де, згорнувши крила, він ступив

На сього Всесвіту сферичну твердь.

Адамантове кріплення тривке

І нерозривні ланцюги з’єднали

Сей Всесвіт, Пекло й Небеса навік.

І Всесвіт наш перепуттям завис:

Ген – золотий ланцюг на Небеса,

Он – крізь буремний Хаос міст у Пекло.

Пекельна пара вже по бік мосту

Узріла Всесвіт і на грішну Землю

Націлювалася. Назустріч їй

Сам Сатана у ангельській подобі

З’явився між сузір’ями Кентавра

І Скорпіона. В час, як у зеніті

Над Раєм Сонце сяяло й по той бік

Землі стояла північ, Сатану

Вони впізнали. Спокусивши Єву,

Він вислиз був у ліс, змінив подобу

І стежив збоку, як нетямна Єва

Вслід за собою спокусила мужа,

Й спостерігав їх срам і прикриття.

Коли являвся Судія Небесний,

То з ляку Сатана перевтілявся

Багато раз, хоча він не втікав

(Від Бога не втечеш), а уникав

Лиця свого Створителя у гніві.

Коли звершився присуд, Сатана

Прокрався до людей вночі й підслухав

Їх докори взаємні, скарги й плачі.

У вирокові Змію заохоту

Чи то свою безкарність уловив

І підбадьорений подавсь на край

Усесвіту, де Хаосу початок.

А там – диви! – здійнявсь величний міст

І важаться на Всесвіт Гріх і Смерть.

Зчудований спинився Сатана

В німому захваті. Тоді Гріховність

Порушила врочисту тишу: «Отче!

Споруду цю завдячуєм тобі

Й даруєм переможцю як трофей.

Бо то не ми і не пекельні сили

Намислили й воздвигли це. То серце,

Котре тріпоче в унісон з твоїм,

Мені у Пеклі радісно вістило,

Що здійснюється наш великий задум:

Ти, я й наш доленосний син – утрьох

Єднаємося у Новому світі

Відкритому. Неперебродний Хаос

Не стримав наших поривань на стежку,

Що ти проклав був од тих брам. І сталось:

Свобода наша й вдасть крізь прірву й тьму

Розширилися на розгінний міст

І Світ новий. Ти їх достойний владар,

Бо що створила не твоя рука,

Ти мудрістю завоював нам тут.

Се – більше, ніж війна була забрала

На Небесах. За них уседержитель

Чіпляється. Зате Він здав тобі

Новітній світ, бо мусить відступати.

Все Суще розділилося надвоє:

У Нього кубатура, в тебе – сфери,

Загроза вічна для Його престолу.

На те Князь тьми їм радо відповів:

«Моя ти Доню й Сину чи то Внуче,

Нащадки гідні слави Сатани,

Що вийшов на війну з царем Небесним

Всесильним! Ми його перемагаєм

У цьому Світі й глибше: дивний міст

Єднає Пекло і мої труди

З Усесвітом в імперію велику,

Яко проста розкотиста дорога.

Тож поки я спускатимусь крізь тьму

Звістити однодумцям про наш успіх,

Захоплюйте це Твориво нове.

Почніть із Раю – вицвіту Землі.

Там воцаріться. Відтіля всю Землю,

За нею навколоземні простори

І далі за орбітами орбіти

Освоюйте. Найперш за все людей,

Що мали б стати владарями світу,

Тримайте в рабстві й врешті-решт убийте!

Вас двох яко намісників моїх

І сил пекельних