Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

посилаю в світ.

Коли його ви скорите собі,

То Пеклу не страшне уже ніщо.

Йдіть! Будьте сильні!» – мовив Сатана

І показав свому поріддю Землю,

Й Гріх-Смерть межи галактики впливли,

Затемненнями, вибухами сонць,

Зударами планет, зірок згасанням

Позначивши свій шлях. А Сатана

Ступив на міст широкий і подався

У протилежний бік – до брам пекельних,

Хоч навкруги ревів безформний Хаос,

Гриз адамантові тривкі опори,

Давивсь гранітом – надаремно. Брами

Відлунювали пусткою. Їх варта,

Лишивши службу, всенька подалась

У Новосвіт. А сатанинські сили

В глибинах Пекла купчилися – там,

Де Пандемоніум, Вождя столиця,

Чи то Люцифера, або Зірниці

(Так здавна прозивали Сатану),

Напружено чекали в охороні

Добірних вартових, бо у палаці

Зібрались найдостойніші владики

І на таємній раді розважали,

Чого зазнати міг їх славний Вождь

У небезпечних мандрах. Мов татари,

Що від Московії втекли в степи

Засніжені за Астрахань і далі;

Або як перський цар Бахрієць Софій,

Півмісяцем турецьким гнаний, в Тембриз

Тікав за Каспій в царство Аладули

Зруйноване, – так вигнанці небесні

З суворопокаральних нетрищ Пекла

Круг Пандемоніуму стольного зійшлись.

Причаєні у сторожкій напрузі,

Всі ждали, з чим повернеться із мандрів

Їхній Вождь. А він, немовби вартовий,

Пробрався непомічений в палац,

У тронну залу. Там на величний трон,

Прикрашений імперським балдахіном,

Сів. Незворушливим окинув зором

Достойників і враз прийняв свій вид

І постать: хмарне зблиснуло лице

Й постава Сатани ясніш Зірниці

У славі всепоблажливих Небес,

Залишеній йому після падіння

(Чи то в підробленому сяйві – хтозна).

Такого не бувало в Пеклі! Всі

Ураз схопились, вражені, бурхливо

Вітать Вождя. Достойники й князі

Із зали потаємних перемовин

З’явились. Вгамував їх владний жест

І голос: «Владці Сили! Державці Тронів!

Я вас зову так не лише по праву,

Але й по суті, бо прийшла пора

Нам всім до наших титулів небесних

Вертатись і владарювать на ділі.

Одімкнуто в’язницю! Воля кличе

Нас утверждатися як хазяї

Нових просторів – радісних; багатих,

Мов Небеса. Я їх здобув трудом

І ризиком у морі небезпек.

Було б се довго вам розповідати:

Де був, що бачив і чого зазнав,

Як продиравсь крізь небезпечний Хаос

Сум’яття, тьми і нерозгребних нетрищ

Безодні каламутної. Її

Мої нащадки, Гріх і Смерть, здолали,

Побудувавши велетенський міст,

Щоб ви по ньому йшли врочистою ходою, —

Не так, як я – першопроходець – стежку

Второвував крізь грізні надра Ночі, ще

Не рожденної; долав бездонну хлань,

Яку тепер перетинає шлях

Для наших доблесних звитяжних сил,

Широко мощений Гріхом і Смертю.

Зате мені найпершому вдалося

Продертися крізь Ніч і тлум Хаосу.

З їх ревно охоронюваних тайн

Летів я в новостворену Будову,

Про котру поголос на Небесах

Був здавна. І відкрився там мені

Прекрасний гармонійний Новий Світ.

Усередині – Рай; у ньому – Люди,

Замісто нас знедолених – щасливі.

Та їх я підступом зманив. Чим звабив? —

Аж смішно: яблуком. І найдивніше

Теє, що Творець образивсь на Людей:

Віддав своїх улюбленців з потомством

Й навколо них увесь великий Світ

Новосотворений – Гріхові й Смерті.

Творець карає і мене, чи Змія —

Тварину мирну, в котру я ввійшов,

Щоб через неї спокусить Людину.

Між мною й людством виросте ворожість.

Людину я кусатиму в п’яту,

Зате вона, розмножена в нащадках,

Трощити буде голову мою.

За владарство над Світом і людьми

Всяк голову підставить під удар —

Бувало й гірше. Ось вам стисло те,

Що я здійснив. Тепер одне лишилось,

Князі й Владики: йдім владарювати

В Новому світі». Сатана замовк —

Чекав овацій, гуків «Слава! Слава!»

Та ні – у відповідь почув сичання

Зміїне, – злобне, сповнене презирства.

Оторопівши, і в собі відчув

Зміїстість. Бо його лице й постава

Враз витяглися; руки влізли в тулуб;

Потворно зрісшись, видовжились ноги,

І він хвилясто захитавсь і впав

Гігантським Змієм. Як не силкувався,

Звиваючись, підвестися не міг,

Покараний подобою тварини,

Що стала знаряддям його підступства.

І вже його роздвоєний язик,

З ним тисячі навкруг, пустили сик

Згадючені старшини сатанинські.

Гримучі змії, кобри, скорпіони,

Тарантули, удави, осьминоги

Клубочились, спліталися, тріщали,

Мов на полях міфічних у крові

Горгони чи на Опіузі в морі.

Між ними Сатана набряк гігантським

Драконом – більшим, ніж Піфон, що Сонце

Сплодило з грязі й слизі у мочарах

Піфійських. Він, отямившись, звелів

Своїм старшинам виповзти з палацу

На простір, де в напруженім чеканні

Стояли армії напоготові:

От-от з наради вийдуть їхні славні

Достойники і непохитний Вождь.

Але діждались іншого: лавина

Гидотно-шамотливого гадюччя

З порталів хлинула! Обридження та жах

І жаль пойняв усіх, коли відчули,

Що й з ними коїться: вростають руки,

З них випадає зброя і щити —

Вслід за Вождем згадючилося й військо.

Замість овацій, Пекло опустилось

В самоприниження й самоганьбу.

В гадючих полчищ на очах поблизу

(Так повелів Творець їм на покару)

Враз вибуяв обтяжений плодами

Розкішний сад, подібний до того

В Раю, де Єву зводив Сатана.

Уже гаддя очима прикипіло

До звабливих плодів у тім саду.

Хоч здогадалися, що то на кару

Їм наслано, але спекотна спрага

Й лютий голод гнали їх у сад.

Тож ринули лавинно та обсіли

Дерева вузлуватими клубками,

Мов ковтуни на голові Медузи,

Й хапались за спокусливі плоди.

Відтак подібне споживав Содом

На моря Мертвого смолистих схилах,

Поки на грішних з Неба впав огонь.

Плоди ці – ще принадніші на вигляд,

Та не на смак! Їх похапцем захланно