Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В ласкавій справедливості судити
Земних ослушників Небес. Ти знаєш:
Мене яко Верховного Суддю
В Мій час тілесний жде найгірша доля.
Я сам обрав її перед Тобою
Й не відступатиму во ім’я правди
І справедливости для тих створінь
Приречених. Допоки ще прийму
Їх тіло, їх неправий суд їх вирок, —
Дочасно дам їм віру в примирення
Із Нами. Без розлогих судочинств
Тепер в Раю постануть лиш вони —
Ті двоє. Третій же (його провина —
Збунтованість проти законів Наших)
Вже й так осуджений навіки – Змій
Від кари не втече». Так мовив Син,
устаючи з-за Божого престолу,
І в почті Полководців Сил і Владців
Архангельських Престолів йшов у Славі
До брам небесних, котрі розчинились
На Всесвіт, Землю та Едемський сад.
Ступив униз і – всемогуттю Бога
Умить скоряються простори й час: —
Ступив на Землю, в Рай. Хилилось Сонце
На вечір. Тихий вітерець з долин
Дихнув, мов опахало, прохолоду
На Рай у млосній спеці. Вседержитель,
Од гніву охоловши, появивсь
Як Судія й заступник водночас
Першолюдей. А ті, почувши голос
Знайомий між деревами, мерщій
В гущавину кущів затислись вдвох,
Ховаючись. Знов гучно пролунало:
«Адаме! Де ти? Чув, що Я іду.
Чому не зустрічаєш як годиться
Посеред Раю? Чи якесь-то діло
Загаяло тебе? Виходь, Я жду,
Адаме». Зляканий Прабатько
Й Прамати вийшли. Знічені, пониклі,
Безлюбні до Створителя й навзаєм —
Куди й поділась ніжна теплота
І кроткий послух! Появився страх,
Вина, стид, заклопотаність і відчай,
Затятість, злість і хитрощі. Насилу
Адам промимрив: «Голос Твій впізнавши,
Зі страху ми сховалися в кущі,
Бо ми обоє голі…» Судія
На те всміхнувсь: «Не раз на голос Мій
Являвсь ти радісно. Чому тепер
Він став тобі страшний? І звідкіля
Довідавсь ти про вашу наготу?
Ти часом не торкався тих плодів,
Що Я заборонив вам споживати?»
Адам залебедів: «О Небеса!
У час лихий стою пред Судією,
Щоб захистити віддану Жону,
Мою найкращу вірну Половину,
Що оступилася. Вину й покару
На себе взяв би я. Та приховати
Що-небудь від Творця хіба можливо?
Жона, яку для мене сотворив Ти,
Моя помічниця, Твій дар коштовний,
Така ласкава, віддана і ніжна,
Що з рук її одне лише Добро,
Як із Твоїх, мені здавалось, брав,
Тому все через них благословенне, —
Вона дала мені вкусить той плід
І я вкусив». Всевишній одказав:
«Вона – хто? Бог твій? Повелитель зверхній
Чи рівня, що верховність чоловіча
Їй має поступатись проти Бога?
Сотворена із тебе і для тебе, —
Довершенішого, аніж вона;
На те вона й наділена красою
Та ніжними принадами для тебе,
Щоб ти кохав її як повелитель.
Для жінки-бо коханець перш за все
Єсть володар. Вона такого хоче.
Ти мав би це затямить». Судія
Суворо позирнув на Єву: «Жінко,
Кажи, чого накоїла!» Німа,
Тяжким прибита соромом, Прамати
Насилу прошептала: «Піддалася
Я на підмову Змія й смакувала
Плоди ті…» Се почувши, Вседержитель
Оголосив усеверховний присуд.
Найперше – Змієві. Бо він – тварина
Беззахисна, згвалтована Злим Духом
На злочин – в райській сутності своїй
Нечистим став. (Чому? Про це людині
Знать не дано: її бо власний гріх
Пригнічує. І тільки Сатані —
Найпершому із гріховодів – кара
Дочасу схована у таїну,
Так, ніби вирок Змієві) «За те,
Що ти вчинив, тебе Я проклинаю
Між усіма тваринами земними,
Щоб повзав ти на череві й лизав
Прах тління і ковтав його. Ніколи
Між жінчиним потомством і твоїм
Не втихне ворожнеча. Сім’я жінки
Вражатиме твоїх у голову;
Вони ж кусатимуть у п’яти сім’я
Людське». (Минуть тисячоліття, й присуд
Господній здійсниться: Пречиста Діва,
Що другою Праматір’ю нам стане,
Народить людям Богочоловіка —
Христа, що бачив Сатану – владику вітру
В падінні громоблисному з Небес
Предвічно. Потім Влюднений, воскресити,
У поєдинку грізному здолає
Владику Пекла та його князів
І – людський Бранець – забере у бран
Навколоземне царство Сатани
Гріховне. А Гріховності Отця
Поволоче, закутого в кайдани,
І кине нам до ніг.) Уседержитель
Ознайомив присуд Єві: «Відтепер
Побільшають твої страждання в тяжах
І болещах народження дітей.
Ти підкорятимешся волі Мужа,
Прилипнувши усім єством до нього».
Затим Адаму присуд: «Через тебе,
Що підкорився умовлянням Жінки
Й покуштував заказаних плодів,
Земля назавше проклятою стане
І, рясно зрощувана людським потом,
Родитиме бур’ян і колючки.
Ти, з неї взятий, вернешся у неї,
Із праху – в прах і тлінь». Так осудив
Прапредків людства явлений з Небес
Суддя і Рятівник. А наглу смерть
Відклав із милосердя до тремтячих
Уже не владців, а рабів Природи,
Беззахисних… Як по тисячоліттях,
Коли Апостолам помивши ноги,
Бог першолюдям слугував: зі шкір
Забитих, а чи то злинялих звірів,
Покрив людську не тільки наготу
Тілесну, а й бридотнішу духовну
Від гніву Вседержителя та зразу
Вернувсь у Славі на престол Господній
І там Всевідущому про земне —
Про суд і ласку для людей повів.
Як непокора людська й Божий присуд
Вершились на Землі, у брами Пекла,
Розчинені широко, гоготав
Та бухкав у хлань Хаосу вогонь
І чорний дим, відколи Сатані
Його дочка Гріховність одімкнула
[з Пекла вихід. Поруч з нею Розпад –
Смерть, син її, від матері почув
Таке: «Ми тут засиділися, Сину,
А наш Отець, великий Сатана,
В Новому світі княжить та надбав
Для нас достойну спадщину і жде нас,
Інакше повернувся би у Пекло,
Небесними погоничами гнаний,
Бо тільки тут
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Утрачений рай, Джон Мільтон», після закриття браузера.