Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

й допомогли покласти дах, бо з цим юнак не міг собі дати раду. Через кілька днів Шеля зійшов до найближчого селища на відробку, де допомагав у полі виривати дивні бульбоподібні корені з численними чіпкими лапками й довгими вусиками.

Так вони й жили разом, Хана і Якуб. Він поправляв щось довкола дому, бо новий дім завжди вимагає, аби щось біля нього поправляти, ходив також до лісу по горіхи або в село по картоплю, фрукти й хліб. Зміїні люди ділилися охоче; мабуть, не знали грошей або користувалися ними дуже рідко. Якуб мав, однак, свій хамський гонор і завжди відпрацьовував те, що діставав. Тільки отих вусатих бульб з кінцівками не сприймав; місцеві випікали з них хліб, який чудово пахнув, але в юнака вони збуджували лише відразу. Раз навіть отримав від змій п’ятьох овець — таких звичайних, сіруватих, хоча з ріденькою вовною. Ходили собі довкола оселі й часом на ніч поверталися до невеличкої обори, яку їм збудував Якуб, а часом ні.

Вечорами повітря над полонинами ставало різнобарвним від павутинок, які були схожі на бабине літо, але блищали всіма кольорами смеркання. Хана ткала з них одяг для себе й для Якуба, скатертини й сінники, і заслони на вікно. А коли сходив місяць, вона, як і раніше, виходила танцювати. Танцювала без музики, бо її музикою було біле нічне світло. Гарна як ніколи.

Засинали вони на постелі з вересу, притиснувшись одне до одного, й голі, бо було зовсім не холодно. Хана вплітала пальці на ногах між пальці Якуба, а він засинав з обличчям, зануреним у темну гущавину її волосся, яке й далі пахло ганусом і гвоздиками, запахом шабасу. До сну заколисувало їх спокійне биття її серця. Так, серця.

Про те серце хотів Якуб кілька разів запитати. Повсякчас чекав на слушний момент. Наприклад, тоді, коли в багряних сутінках брав вистругану з вербової кори сопілку й грав, а Хана слухала. Якуб закінчував, відкривав рота, вже мав питати — і не питав.

Траплялося, що на якийсь час вибиралися до соснового лісу за пащею Зміїного Короля і не верталися по кілька днів; вівці ж убережуться самі, а вовків у тілі Короля не було. В лісі Якуб і Хана качалися на мохові, як діти, сміялися і закидали одне одного пухнастою сніжною цвіллю. Потім лежали, захекані, й навзаєм торкалися своїх тіл, і все між ними було свіжим і немов уперше.

Якось Хана знайшла в стіні великої печери грот, а в гроті сходи, які вели догори. Тяглися ті сходи у нескінченність. Якуб хотів вертатися, але дівчина тягла його вище, а він не міг їй відмовити.

Вони вийшли на поверхню світу. Над головами було небо, справжнє небо, місяць і зорі, ніч, яка спускалася з нескінченних просторів у тихому відголоссі. Довго вони вдивлялися в ту ніч. Вдалині проїхав потяг, засвистів локомотив, новий міст на невидимій у темряві річці стогнав під вагою залізного чудиська. Це був, мабуть, нічний швидкий з Кракова до Перемишля. Якуб чув про залізницю, але назви обох міст звучали, як із казки.

Він подумав про світ, який уже не був його світом. Про те, що повернуться сюди з Ханою ще не раз, що будуть сидіти в цьому місці й приглядатися здалеку до сіл, містечок і потягів, до всіх тих речей, які вже ніколи для них не існуватимуть. Може, навіть почують іноді далекі людські голоси, сміх і співи або бамкання дзвону в долині, але там не буде вже місця для Якуба ані для Хани. І так Шеля зовсім зникне зі світу, а в одному із тих сплячих сіл і далі будуть паношитися вельможний пан Вікторин Богуш. І до нічого весь цей похід Якуба по серце Зміїного Короля, до нічого зміїна обіцянка.

Юнак відчував, що повинен залишити все так, як воно є. Що якщо зараз заговорить про те, навіщо він сюди прийшов, то запустить в рух щось недобре, бо кожен завжди знає, коли обирає щось, чого обрати не повинен. Тож Якуб знав. А попри це сказав:

— Хано, ти маєш нове серце, правда? Від Зміїного Короля.

Дівчина опустила голову, бо теж знала, що станеться, що вже сталося. Темне волосся закрило їй обличчя. Притакнула.

— Хано… я не хочу більше жити під землею. Там Богуш у долині. Сама знаєш, бачила. Мені потрібне те серце. Я за ним прийшов сюди.

Дівчина тільки опустила голову ще нижче. Знову притакнула. Руки в неї тремтіли. Повільно, потихеньку сягнула вона в скромний виріз сукні. Витягла звідти серце, зовсім звичайне, яке зовсім не скидалося на королівське, і простягнула його Якубові.

А він узяв його тремтячими руками, і тоді щось змінилося у світі.