Аліна Гончарова - Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова

Ви колись відчували сором?  Не звичайний повсякденний сором, коли тебе, наприклад, випадково спалили за поїданням власних козявок за останньою партою на уроці історії або, припустимо, ти програв у карти і маєш обіждати навколо будинку в чому мати народила, коли повно народу, а ти навіть не п'яний  .  Хоча… у цьому випадку також може бути соромно.

Але я говорю про інший сором: про те, коли тебе роздирає зсередини почуття провини через те, що ти навмисно збрехав дорогій тобі людині, а він тобі повірив.

От і зараз мені було неприємно спостерігати за мамою, що сидить навпроти і сморкалася в і так уже мокру носову хустку.

- Як… як таке могло статися?  Цього просто не може бути… – стогнала мама, витираючи очі ще раз.

У вітальню вбіг захеканий Сергій. Судячи з того, що кілька секунд тому грюкнули вхідні двері, то Дмитро вже вилетів надвір, причому в не дуже охайному вигляді.

- Я не знаю, що сталося, - почав запевняти мати батько Сашка.

Вищезгаданий Миров також маячив за спинкою дивана, на якому розташувалася моя мати, причому хлопець з явним занепокоєнням поглядав у вікно.

Весь план пройшов як по маслу, от тільки й Сашко, напевно, почав замислюватися: а чи правильно ми робимо, руйнуючи життя батьків.  Так, ми збираємося побудувати на цьому місці свої власні долі, але ж не за рахунок щастя інших людей…

Але ось Миров-молодший струснув головою і повернувся до мене з ледь помітною усмішкою на губах.  Наші батьки були повністю зайняті один одним, так що до своїх нащадків їм ніякої справи не було.

Алекс легко мотнув головою, мовляв, «підемо вийдемо».

Послухавшись хлопця, я обережно підвелася з місця і попрямувала до сусідньої кімнати.  Розмову ми все одно почуємо, а от перед очима маячити не будемо.

- Якщо вони помиряться і цього разу, - тихо почав Миров, коли ми зачинили двері, - то я вже й не знаю, що робити.

- Не хвилюйся, - запевнила я свого мученика (якщо такого слова раніше і не було у словнику, то тепер з'явилося).  – У мене фантазія багата.  Навіть дуже.

Алекс приклав палець до губ, закликаючи до мовчання.  З-за дверей тим часом долинули ридання матері.  Серце вкотре болісно стислося.

- Я не думала, що ти, ну... такий, - схлипнула вона.  - Міг би й сказати, я б усе зрозуміла.

- Так нормальний я!  – обурився Сергій.

Так ... не кожного разу до тебе в кімнату вривається незнайомий чоловік (між іншим, однокурсник сина, міг би і поцікавитися життям свого сина) з криками: «Дорогий, де ти був».  Ага, а потім цей самий «незнайомий мужик» лізе до тебе цілуватися, а до того, як ти встигаєш зреагувати, до тебе в кімнату заходить майже майбутня дружина, яка бачить всю сцену, що розгорнулася.

І похуй, що вищезгаданий «незнайомий, але хворий на голову мужик» летить за поріг за допомогою давно перевіреного засобу: стусан по філейній частині тіла.

Проблема в особі нареченої нікуди не подінеться ...

- Ні, ти не подумай, - продовжила мати.  – Я не маю нічого проти таких, як ти, але…

Судячи з того, що всі звуки затихли, Сергій поліз цілуватися до моєї матері.

- Яка гидота, - зморщила носа я.  - Вони навіть сваритися нормально не вміють?

Миров-молодший залишив питання без відповіді, а ось старший вже заспокоював мою мати.

- Це непорозуміння.  Я того чоловіка вперше в житті бачив.  Ти мені віриш?  – говорив чоловік.

Швидше за все, мати кивнула, бо за мить з вітальні послухалися цмокаючі звуки.

- Дерьмо-о-о… - я скривилася.  – Мене зараз по-любому блюне від цієї збоченої вистави милого сімейного життя.

Алекс схопив мене на руки і потяг на другий поверх.

- Мав спрацювати, - сумно зауважив він, завантажуючи мене на своє ліжко.

Прошу зауважити: ліжко не моє, а його.

- Придумаємо ще щось?  – сумно поцікавилася я.

- Так, - хмикнув хлопець.  – Я тут подумав…

Миров опустив очі в підлогу і замовк.  Вперше я бачу його у такому стані.

– Що?

- Ось ми тут, можна сказати, їхнє життя руйнуємо, - підвів погляд Алекс. - І я точно хочу знати: у нас все серйозно?

Значить, я мала рацію, і він теж думав на цю тему.

Що ж, хоч не мене сором пробирає.

- Так, - нарешті видавила я з себе.  - Як би безглуздо і по-дитячому це не звучало, але я з тобою розлучатися не збираюся.

- Ніколи?  – уточнив Миров.

- Ніколи, - запевнила я його.

І нам було начхати, що на першому поверсі батьки, що вони можуть нас почути, а потім винести мозок.  Існував лише цей момент і цей час.

Тут і зараз…

***

В школі

Коли я сиділа на літературі, то на думку нічого не лізло.  Точніше, із вищезгаданої літератури не лізло.  Решту було навалом.

Наприклад, Алекс.  А якщо ще точніше, то саме про нього і були всі неспокійні думки.

- Про що мрієш?  – пролунав праворуч знайомий голос. 

Маша перестала виводити в зошити незрозумілі символи і тепер дивилася на мене.

- Ні про що, - запевнила я її.

- Не вірю, - хмикнула подруга.

Чомусь під грізним поглядом Громової я миттю знітилася.

- У тебе було таке, що ти руйнуєш життя одній людині на щастя іншої?  - Поцікавилася я.

- Я сподіваюся, що це ти просто запитала?  - з надією поцікавилася Маша, але натрапила тільки на мій сумний і задумливий погляд.  – І що сталося?

- Ну, - я навіть якось зам'ялася, - ми з Сашою того… коротше, ми з ним…

Громової, здається, набридло моє невиразне бурмотіння, та вона й так уже все зрозуміла, тож перебила.

- Переспали?

- Угу, - буркнула я.

- Ну, один раз для нього нічого не означає, - відмахнулась Громова.  – Я розумію, що він твій зведений брат, але такі типи змінюють дівчат щодня, та й…

Помітивши щось на моєму обличчі, Марія затихла.

- Один раз?  - проковтнувши, поцікавилася вона.

- Три, - приголомшила я її.  – І тепер ми думаємо, як би зірвати весілля.

- Батьків?  - перепитала Громова все з тим же виразом «якого-хрена-ти-тільки-що-сказала» на обличчі.