Аліна Гончарова - Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова

- І яка ж?

Головне – заспокоїтися.  Не можна придушити цю істоту, що деградує, прямо зараз.  Стан афекту – це, звісно, ​​може допомогти, але з сильно.  І буде сорочка у смужку та небо у клітинку.

- Ну, щодо того, як можна весілля зірвати.  Тільки, - Саша похмурнів, - тобі вона не сподобається.

- Мама в цьому задіяна?  - Миттю включилася я.

- Тільки опосередковано, - запевнив Миров.  – Основну роль покладено на мого батька.  Вважай, що це театр одного актора.

Варто нам підійти до барної стійки, як рука Алекса звично потяглася до склянки з ромом.

- Обійдешся, - я грюкнула по простягнутій руці, самостійно насолоджуючись напоєм.  – А непогано до речі.

- Я знаю, - буркнув Миров, уже чудово розуміючи, що сьогодні випити йому ніхто не дасть.

Надто вже бурхливо і … криваво відбувалися події кілька днів тому, коли я зустріла його у парку.  Та й нещодавнє досягнення Міши у вигляді танцю на барній стійці Саша вочевидь не горів бажанням повторювати.

- То про що ти хотів поговорити?  – я з дитячою радістю потяглася за новою склянкою.

- Сиди тут, - Миров, м'яко кажучи, підштовхнув мене до стільця.  – Спокійно.  І чекай на мене.

Ображено наморщивши ніс, почала потягувати напій.  Через п'ятнадцять хвилин Алекс таки з'явився з'явитися.

- Ну ти і гальмо…

Миров осудливо на мене глянув.

- Взагалі-то, - промовив він, - я про тебе в першу чергу дбаю.  Мене громадська думка не хвилює, а ось що ти робитимеш, якщо люди дізнаються, що ти спиш зі своїм зведеним братом?

Це наїзд.  Це напевно наїзд.

– Ти мені не брат.

Моє шипіння (інакше ці звуки не назвати) досягло вух лише однієї людини: Алекса.

- Тоді не обурюйся.

Хто казав, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок?  Забудьте!  Справжній шлях до серця чоловіка – шість дюймів гарного металу між ребрами.  Іноді вистачає і чотирьох, але я люблю, щоб їх було шість, виключно для гарантії.

І останні кілька хвилин саме ця думка не давала мені спокійно жити.

Або Мирову вона спокійно жити не давала...

- То про що ти домовився?  - Поцікавилася я, розглядаючи на світ п'яту склянку коньяку.

Саша вражено простежив за чотирма порожніми, що стояли неподалік, і відібрав у мене останню зараз радість життя.

– Бяка.

Миров пропустив імпровізоване прізвисько повз вуха, замість суперечок закидаючи мене до себе на плече.  Бармен захоплено відсалютував Саші, коли той вручив йому стодоларову купюру.

– Твоя ідея: просадити сімейний бюджет ще до початку весільної церемонії?  – спитала я.

- Не зовсім, - Миров перекинув мене на інше плече.

Як він це зробив, я й досі не зрозуміла.  Як кошеня, чесне слово.

- Зазвичай дівчат на руках носять, - дорікнула я хлопцю.

- Плечо - це теж певною мірою рука, - пробурмотів Саша, попутно відкриваючи дверцята машини.

Поки мене завантажували в автомобіль, пристібали ременем безпеки тощо.  і т.п., цікавість все пожирало бідну душу зсередини.

Дочекавшись, коли Миров сам займе сидіння за кермом і машина рушить з місця, я таки не стерпіла:

- То що за ідея?

Саша пригнічено глянув на мене, чудово розуміючи, що від нього шкідлива оборотня не відв'яжеться.

- Гаразд, - здався хлопець.  – Домовився я з чоловіком одним…

- Тільки не кажи, що Сергія вб'ють!  - Удавано благала я.  Аж надто двозначною була фраза Мирова.  - Моя бідна поранена душа не витримає такого садизму!

- Не перебивай, душа поранена, - пирхнув Алекс.  – Ніхто нікого не вбиватиме.

На кілька секунд хлопець задумався, стискаючи при цьому кермо.  Через мить, на його губах заграла задерикувата посмішка.

- Принаймні мужик ніякого батька вбивати не буде.  А ось за Людмилу я не відповідаю.

- І що ти вигадав?  - Запитала я, вже остаточно втрачаючи залишки терпіння.

Миров голосно розреготався, але потім знову звернув увагу на дорогу.

Через пару хвилин я все ж таки почула його задоволений голос:

– Твоя мати сама захоче покинути батька.  І саме в цьому нам допоможе Дмитро...