Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

За невеличким будинком з дерев’яними вікнами та старим шиферним дахом стояв сарай. Точнісінько такий, яким Дана пам’ятала його. Над входом висіла лампочка на електричному проводі та освітлювала силует чоловіка у масці зварника. Блакитні й жовтаві іскри летіли навсібіч, немов яскравий феєрверк. Дана гукнула чоловіка, але він не чув її. Вуха йому затуляли навушники з музикою. Вона чекала доки він зробить перерву, зніме маску та зверне увагу на непрохану гостю. Однак в той момент Дані не вистачило витримки, вона дивилась на Тимура, який майстрував невелику залізну опору й хотіла швидше сказати, що вірить йому.

Вона підійшла до чоловіка з-за спини й торкнулась його плеча. Тимур смикнувся і напружився після її жесту. Він не злякався, швидше зреагував так, як навчився у в’язниці, коли хтось підходить ззаду. Дані навіть здалось, що він ледь втримався, аби не відповісти ударом на дотик. Тимур вимкнув зварку, зняв маску і здивовано поглянув на гостю.

— Привіт! Не знала точно, чи знайду тебе тут, але… Я рада, що ти не зник безслідно. — Дана трималась з гідністю, хоч і давалось це надто важко. Над усе вона хотіла обійняти його і забрати геть усі біди, що звалились на нього після смерті Мишка.

— Привіт! — теплий шоколад розливався по зіницях чоловіка і зігрівав Дану, огортаючи затишком. Він хвилювався і боявся щось сказати, аби не налякати її. Тюремні манери псували йому життя, він мало не вдарив її від несподіванки, коли відчув долоню на своєму плечі. Та якби він був менш обачливий, то просто не вижив би у жорстокому світі буцегарні.

— Ти питав, чи вірю я тобі? Вірю, але маю до тебе прохання. Поклянись могилою своєї ба, що не чіпав Мишка! Будь ласка. — їй було боляче змушувати його до цього, проте Дані так часто твердили, що Тимур – вбивця, вона й сама почала сумніватись у ньому.

— Клянусь могилою ба, я навіть не бачив його у лісі. — в повітрі повисла тиша і птахи на гілках замовкли.

— Дякую.

— Так краще? — він почесав голову, скуйовджуючи чорне волосся. Тимур не знав, як спілкуватись з жінками. У в’язниці їм дозволялись побачення із представницями найдревнішої професії, але за окрему величезну плату наглядачам. І ті двадцять хвилин ніколи не витрачались на розмови. Зараз він картав себе за те, що мало розмовляв з жінками, які приходили до нього. Треба було дізнатись, що вони люблять і про що мріють. Може зараз він добрав би кращих слів для розмови з Даною.

— Набагато. — Дана ніяковіла і ледь стримувала себе, щоб не роздивлятись шрам на його лівій скроні. При непостійному світлі лампи, яка погойдувалась, рубець виглядав гірше, ніж у той день на стоянці.

— Я досі не розумію, як так вийшло. Не знаю, чому всі звинувачували мене. Ба розповіла мені про Володю й Олега, про те, як вони збрехали. Але ж ми всі були у лісі того вечора. І мені так шкода Мишка…

— Мені шкода, що з тобою вчинили жорстоко й несправедливо. В цьому є велика провина моєї родини й усіх причетних до справи. — Дана злилась на увесь світ, який вкрав у неї спочатку брата, а потім і Тимура.

Вони замовкли, дивлячись один одному у вічі. Дана сподівалась, що їхня зустріч відбудеться інакше: так, ніби й не було тих сімнадцяти років, які розділяли їхні життя. Та все вийшло навпаки. Вона пам’ятала хлопця в якого закохалась по самі вуха, але тепер ледь могла впізнати його в жорстких рисах дорослого чоловіка. Він також не міг знайти свою Дану – веселу бешкетницю з копицею темного кучерявого волосся. Перед ним стояла красива, сумна жінка з поглядом пораненого звіра, який більше не довіряє людям.

Чорне нічне небо розрізала блакитна блискавка, а вслід за нею вибухнув гуркіт грому. Вони здригнулись і підвели очі догори. Перші величезні краплі дощу полетіли додолу і вже за мить злива обрушилась з повною силою. Тимур поспішив сховати в сараї свої інструменти й металеву опору, якою щойно займався. Дана зайшла до старенької будівлі в якій пахло сирістю і зваркою. Вони встигли трохи змокнути і їй стало ще холодніше. Дана запитала:

— Що ти майструєш?

— В мене замовили стіл з металу й скла. Взагалі-то у в’язниці я навчився робити меблі. Навіть наглядачам майстрував усілякі речі. — з гордістю сказав Тимур і запнувся. Мабуть, вона сміятиметься з нього: кому потрібні ті чортові меблі? Мільйонів на цьому не заробиш…

— Ти завжди щось майстрував з дідусем. Пам’ятаєш? — Дана з цікавістю розглядала грані металевого куба, які мали стати основою столу.

— Його давно немає на цьому світі. А більше я нічого не вмію. От продам будинок і поїду звідси. Може піду вчитись, або знайду якусь іншу роботу. — він соромився свого минулого і того, що не мав гідної освіти. А Дана розглядала його м’язи та міцну чоловічу статуру. В її очах він походив на доброго велетня, який не здатен когось образити.

— Ти продаєш будинок? — вона одразу знітилась, зрозумівши, що ця розмова може стати для них останньою.

— Вже продав. Мені дозволили ще пару тижнів пожити тут. Будинок знесуть, а на його місці з’явиться новий елітний котедж. — він зітхнув, згадавши скільки спогадів пов’язують його з цим місцем. — Ходімо всередину, схоже злива йтиме довго, треба сховатись надійніше.

Вона швидко побігла за ним до ґанку і все одно встигла намочити свій одяг. Джинси неприємно прилягали до тіла, притягуючи прохолоду, а футболка перетворилась на вогку ганчірку. Тимур зайшов в будинок і стягнув із себе робочу майку. На його спині виднілись численні шрами, що вкривали засмаглу шкіру чоловіка світлими смужками. Дана підійшла ближче й провела пальцем по одному з тих слідів, що залишила по собі в’язниця.