Елінор Портер - Полліанна дорослішає

Поллі. Все їй було не так, все видавалося нестерпним. То було справжнє випробування для Полліанни. На довершення з’ясувалося, що протікає дах над східним краєм мансарди. А ще надійшов лист із неприємними новинами. Але, вірна своїм переконанням, Полліанна сміючись запевняла, що все це пусте. Як на неї, то вона навіть задоволена, що дах тече. Бо це означає, що у них таки є дах над головою. А на лист із неприємними новинами вони давно вже чекали. Тим ліпше, що він нарешті прийшов і звільнив їх від тривожного очікування. Однаково ж неприємні новини мали прийти, а тепер з цим покінчено.

Всі ці події вкупі з іншими перешкодами і прикрощами затримали хід звичних хатніх клопотів, а будь-які затримки у повсякденному житті завжди викликали невдоволення педантичної тітоньки Поллі, схильної планувати все з точністю до секунди.

— Уже пів на четверту! Полліанно, ти дивишся на годинник? — роздратовано вигукнула вона. — А ти ще й досі не позастеляла ліжка!

— Так, тітонько люба, зараз позастеляю. Ти не хвилюйся.

— Ти чула, що я кажу? Подивись на годинник! Уже пів на четверту!

— То пусте, тітонько Поллі. Ми можемо радіти, що не на п’яту.

Тітонька Поллі зневажливо гмикнула.

— Напевне, ти собі можеш це дозволити, — ущипливо зауважила вона.

Полліанна засміялася.

— Знаєш, тітонько, насправді годинник — дуже корисна річ. Я про це дізналася ще в санаторії. Коли мені випадало робити щось приємне, і я не хотіла, щоб час минав надто швидко, то дивилася тільки на маленьку стрілку годинника. Бачила, як повільно вона рухається, і відчувала, що у мене ще дуже багато часу. А коли я змушена була терпіти якісь болючі процедури впродовж, скажімо, години, то стежила тільки за секундною стрілкою. І у мене виникало відчуття, що час навмисне біжить швидше, щоб мені допомогти і швидше звільнити від болю. Розумієш?

В очах дівчини спалахнули лукаві іскорки, і вона поспішила вийти з кімнати, перш, ніж тітка Поллі встигла відповісти.

Поза сумнівом, то був надзвичайно важкий день, і надвечір Полліанна була геть бліда і мала втомлений вигляд. Що стало новим джерелом занепокоєння тьоті Поллі.

— Дитино, у тебе цілковите виснаження! — забідкалась вона. Боронь Боже, ти ще й захворієш. Не знаю, що тоді з нами буде!

— Дарма, тітонько! Я не хвора, — запевнила її Полліанна, сідаючи на диван. — Але я справді втомилась. Ох, який м’який диван! Я задоволена, що втомилася, бо тепер так приємно відпочити…

Тітонька Поллі роздратовано відвернулась, махнувши рукою.

— Ти завжди з усього задоволена! Завжди з усього радієш. У це повірити неможливо! Втім, я знаю, це твоя гра, — вела вона далі, не даючи Полліанні щось заперечити. — Твоя гра дуже хороша, визнаю, але іноді ти заходиш аж надто далеко. Вічний твій аргумент «могло бути гірше» просто діє мені на нерви. Слово честі, мені б стало легше, якби хоча б іноді ти не раділа і не була задоволена з приводу чергової неприємності.

— Тітонько, навіщо ти… — випросталась Полліанна.

— Атож. Мені було б легше. Ось ти спробуй, і сама переконаєшся.

— Тітонько, я ж…

Полліанна замовкла, задумливо дивлячись на тітку. В її очах з’явився дивний вираз, а губи розтяглися в посмішці. Але місіс Чилтон, повернувшись до вишивання, не помітила того і не зауважила, що Полліанна так і не закінчила думку.

Коли наступного ранку Полліанна прокинулась, за вікном знову лив дощ, а північно-східний вітер завивав у комині. Подивившись у вікно, дівчина мимоволі зітхнула. Але майже одразу обличчя її осяяла радість.

— Тим краще! — засміялась вона, затуляючи долонею вуста. — Та чого ж це я? Не слід забувати, інакше нічого не вийде! Я маю пам’ятати, що мені не слід радіти з жодного приводу. З жодного!

Кукурудзяні оладки Полліанна того ранку готувати не стала. Накривши на стіл, вона відразу пішла у тітчину спальню.

Місіс Чилтон була ще в ліжку.

— Я бачу, знову ллє, — зазначила вона замість привітання.

— Так, погода просто жахлива, — невдоволено відгукнулась Полліанна. — На цьому тижні щодня ллє, наче з відра. Терпіти не можу такої погоди!

Тітонька Поллі обернулась до неї дещо здивовано. Але Полліанна дивилася вбік.

— Тітонько, ти думаєш вставати? — втомлено запитала дівчина.

— Так… — збентежено відказала тітонька Поллі. — Полліанно, що з тобою сьогодні? Ти перевтомилась?

— Так, я сьогодні жахливо втомлена. Вночі не спалось. А я терпіти не можу безсоння. Коли лежиш без сну, в голову лізуть тривожні думки.

— Мені про це можеш не розповідати, — роздратовано підтримала її тітонька Поллі. — Я від другої ночі очей не склепила. А на додачу ще й дах! Як ми його полагодимо, якщо дощ не припиняє періщити! Ти повиливала з відер?

— Так… І поставила ще кілька відер. Бо тече іще в іншому місці, трохи далі.

— Цього тільки бракувало… Невдовзі весь дах протікатиме!

Полліанна вже розтулила рота, щоб сказати: «Можемо тільки радіти, бо тоді поміняємо одразу всю покрівлю». Але, згадавши про свої наміри, тільки втомлено кивнула на підтвердження тітчиних побоювань.

— Схоже, до того йде, тітонько. Але в будь-якому разі, клопотів у мене зараз не менше, ніж якби вже протікав цілий дах. Як мені це набридло! — сердито проказала вона, втомлено плентаючись до дверей.

«Як це кумедно… але як складно! Боюсь, я не витримаю і все зіпсую», — занепокоєно прошепотіла Полліанна сама до себе, спускаючись сходами на кухню.

Того дня тітонька Поллі ще не раз мала нагоду спрямувати на Полліанну запитальний погляд. Полліанна повсякчас була невдоволена. Вогонь не розпалювався як слід. Вітер тричі зривав одну й ту саму ставню, яку довелося тричі заново кріпити, а у покрівлі відкрилась іще одна дірка. Надійшов лист, прочитавши який, Полліанна пустила сльозу, хоча не змогла до ладу пояснити тітоньці Поллі, що саме її засмутило. Обід виявився невдалим, а по обіді теж були самі прикрощі і приводи для роздратування.

У другій половині дня недовірливо-запитальний вираз обличчя тітки поступився недовірливо-підозріливому. Якщо Полліанна це помітила, то не подавала знаку. Її дратівливість і невдоволення анітрохи не заспокоювались. Однак, ближче до шостої вечора, підозра в очах тітоньки Поллі змінилась на здогад. На диво, цей здогад трохи навіть розвеселив жінку. Нарешті, у відповідь на особливо гіркі нарікання з боку небоги, тітонька жартівливо піднесла руки:

— Годі, дитино, годі! Я здаюсь! Я визнаю: ти перемогла мене моєю власною зброєю. Можеш радіти з цього скільки тобі завгодно, — заявила вона, саркастично посміхаючись.

— Тітонько, я розумію, але ж ти сама казала… — з удаваною наївністю почала Полліанна.

— Згода, згода, ніколи більше так не казатиму! — перервала її тітонька Поллі. — Це був просто нестерпний день! Я б не хотіла вдруге таке пережити.

Вона завагалась і навіть трохи почервоніла. Тоді змусила себе вимовити:

— Більше того, я