Елінор Портер - Полліанна дорослішає

Полліанна не втримала дрож у голосі, бо саме цієї миті побачила власне відображення у великому дзеркалі навпроти. А Полліанна ж ніколи не вважала себе «гарною».

Джон Пендлтон говорив іще дуже багато. Говорив замріяно, захоплено. Він дивився на вогонь у каміні і говорив, не надто зважаючи, чи хтось його слухає, чи хтось йому відповідає — йому треба було висловитись, вилити душу. Нарешті, він підвівся і став прощатися — здається, дуже неохоче.

Натомість, Полліанна не могла дочекатись, коли він нарешті піде, і вона зможе побути на самоті. А щойно він пішов, дівчина пошкодувала: їй хотілось би, щоб він залишився іще трохи. Вона раптом усвідомила, як їй тяжко на самоті, наодинці зі своїми думками.

Тепер сумніву майже не залишалося: Джемі закоханий у місіс Керю. Ось чому він був такий понурий і пригнічений, коли ця жінка поїхала з Белдінґсвіля. Ось чому він майже не приходив побачитися з Полліанною, коли поїхала місіс Керю. Ось чому… Незчисленні подробиці минулого літа спливали у пам’яті Полліанни і зараз усі вони знаходили чітке пояснення і складалися в одну беззаперечну істину.

Зрештою, чому б Джиммі не мав покохати місіс Керю? Адже вона справді вродлива і чарівна.

Щоправда, вона старша за Джиммі. Але молоді чоловіки, траплялося, одружувались на жінках, навіть старших за неї. А якщо вони одне одного кохають, то…

Тієї ночі Полліанна ридала у ліжку, аж доки не заснула десь під ранок.

Зранку вона набралась мужності, щоб тверезо оцінити факти, і спробувала навіть застосувати гру «знай, радій». Але тоді їй пригадалися слова, колись давно вимовлені Ненсі: «Якщо є на світі хтось, кому не допомогла б твоя гра, то це хіба що пара розлучених закоханих».

— Звісно, ніхто нас не розлучав, а головне — ми не закохані, — міркувала Полліанна, злегка червоніючи. — І взагалі я можу радіти з того, що він щасливий, і що вона щаслива… От тільки…

Навіть наодинці з собою Полліанна не сміла закінчити останнє речення.

Знаючи нині, що Джиммі і місіс Керю кохають одне одного, Полліанна отримувала щораз нові й нові цьому підтвердження. Принаймні вона не пропускала нічого, що могло б зміцнити її впевненість. Спершу вона знаходила численні підтвердження у листах місіс Керю.

«Я часто бачуся з твоїм другом, юним Пендлтоном, — писала та, — і він дедалі більше мені подобається. Щиро кажучи, я б хотіла, принаймні з цікавості, зрозуміти, звідки у мене це бентежне відчуття, буцімто я була вже з ним знайома раніше».

Вона нерідко згадувала про Джиммі у своїх листах, начебто мимохідь. А для Полліанни саме отакі побіжні згадування були найболючішими, оскільки свідчили про присутність Джиммі в житті місіс Керю, як про щось очевидне і безперечне. Не бракувало також інших джерел, з яких Полліанна черпала підтвердження своїм підозрам. Джон Пендлтон дедалі частіше приходив до неї, щоб розповісти про успіхи Джиммі у Бостоні. І завжди у цих новинах згадувалася місіс Керю. Бідолашна Полліанна іноді питала себе: чому Джон Пендлтон не може розмовляти ні про що інше, крім місіс Керю і Джиммі, імена яких поєднались у його вустах в одне ціле.

Надходили також листи від Седі Дін, в яких вона розповідала про Джиммі і про те, як він допомагає місіс Керю. Навіть Джемі, з яким вони листувалися, зробив свій внесок, написавши їй одного разу:

«Зараз уже десята вечора. А я сиджу вдома сам, в очікуванні, коли повернеться місіс Керю. Вона поїхала з Пендлтоном на чергову вечірку, що їх вони регулярно влаштовують у гуртожитку для молодих працівниць».

Від самого Джиммі Полліанна отримувала звістки дуже рідко, і з цього приводу, казала вона собі сумно, можна було радіти.

«Якщо він не може писати ні про що інше, крім місіс Керю та їхніх дівчат, я навіть задоволена, що він пише мені нечасто!» — зітхала вона.

Розділ 27. День, коли Полліанна не грала

Один по одному спливали одноманітні зимові дні. Минув січень з кучугурами і заметілями, минув лютий з мокрим снігом, прийшов березень з пронизливим вітром, що висвистував і завивав, розгойдуючи важкі віконниці і змушуючи ворота рипіти так, що ледь витримували і без того напружені нерви мешканців старого будинку Гаррінґтонів.

Тими днями Полліанні не так просто було грати у «знай, радій». Але вона мужньо і чесно вела свою гру. Тітонька Поллі геть припинила грати, що аж ніяк не полегшувало становище Полліанни. Тьотя Поллі взагалі була надзвичайно сумною і пригніченою. Вона не дуже добре почувалась фізично, що схиляло її до ще більшого смутку.

Полліанна так само сподівалась отримати першу премію на конкурсі. Утім, тепер уже не першу, а одну з перших. Адже вона писала нові оповідання і відправляла їх у часописи. А та регулярність, з якою редакції часописів повертали їй рукописи, дещо похитнула віру дівчини у її письменницький хист.

— Принаймні я можу радіти, що тьотя Поллі нічого про це не знає, — втішала себе Полліанна, читаючи чергову відписку з «вдячною відмовою», яку вона отримала з приводу останнього свого оповідання. — Принаймні у тітоньки не буде підстав переживати ще й через цю мою невдачу, бо вона про неї не знає.

Життя Полліанни цілковито зосередилось навколо тітоньки Поллі. Хоча сама тітка, здається, навіть не усвідомлювала, наскільки вибагливою вона стала, і як небога цілковито віддає себе справі догляду за близькою людиною.

Одного похмурого березневого дня розвиток подій дійшов до останньої межі. Встаючи з ліжка того дня, Полліанна глянула у вікно і тяжко зітхнула — догодити тітоньці Поллі у непогожі дні було завжди важче. Однак дівчина змусила себе, весело мугикаючи, спуститись на кухню і взятись до приготування сніданку.

— Ось я приготую кукурудзяні оладки, — звернулась вона до кухонної плити, — і тоді тітонька Поллі не перейматиметься так… через решту всього.

За півгодини вона постукала у двері тітчиної спальні.

— Тітонько! Ти вже встала? Так рано? І сама зробила собі зачіску!

— Я не спала майже всю ніч, от і вирішила встати, — зітхнула тітка Поллі. — І змушена була сама зачісуватись. Адже ти до мене навіть не зазирнула.

— Тітонько, я навіть не припускала, що ти вже чекаєш на мене! — квапливо почала виправдовуватись Полліанна. — Але думаю, ти зрадієш, що я не прийшла раніше, коли дізнаєшся, що я тим часом робила.

— Я не радітиму, — насупилась тітка. — За такої негоди радіти неможливо. Ти поглянь, знову дощ. Уже втретє за тиждень.

— Це правда… Але ніколи так не радієш сонцю, як по кількох непогожих днях поспіль, — підбадьорила Полліанна тітку, вправно поправляючи мережива і стрічки на її сукні. — Ходімо, сніданок уже готовий. Зачекай лишень, побачиш, що я приготувала.

Однак, навіть кукурудзяні оладки цього разу не поліпшили настрій тітоньки