Елінор Портер - Полліанна дорослішає

самі і навчають інших. То як бачиш, люба, твоя гра не закінчується і не має меж. Мені б хотілося, щоб ти це усвідомлювала. Іще я подумала: може, тобі самій не зашкодить згадати про свою гру? Ти тільки не подумай, люба, буцімто я не розумію, як тобі буває складно самій грати у «знай — радій».

Полліанна підвелась. Прощаючись, вона усміхалась, але в очах у неї стояли сльози.

— Дякую, місіс Сноу, — сказала вона трохи невпевнено. — Мені справді буває складно… іноді. Можливо, мені навіть знадобилась би чиясь допомога, щоб успішно грати у свою гру. Але тепер, якщо мені раптом видаватиметься, що я не здатна більше в неї грати, я радітиму, що є інші люди, які в неї успішно грають!

Коли Полліанна сказала це, очі її освітила давня дитяча радість.

Додому вона поверталась замислена. Слова місіс Сноу неабияк зворушили дівчину, але вона не могла відігнати сум. Полліанна згадувала тітоньку Поллі, що так рідко нині здобувалась на гру у «знай, радій». Полліанна питала себе: чи завжди сама вона пригадує свою гру, коли має нагоду її застосувати?

«Може, я таки не завжди здатна відшукати привід для радощів у всьому, на що нарікає тітонька Поллі, — терзалась дівчина. — А може, якби я сама грала завзятіше, тітонька Поллі теж приєдналась би до мене? Хоча б іноді. В усякому разі, варто спробувати. Бо якщо далі так триватиме, інші люди гратимуть у мою гру набагато ліпше, ніж я».

Розділ 26. Джон Пендлтон

За тиждень до Різдва Полліанна відправила на конкурс своє, тепер уже акуратно передруковане, оповідання. В оголошенні про конкурс писалося, що переможців буде названо не раніше квітня. Тому дівчина, з притаманним їй філософським спокоєм, налаштувалась на тривале очікування.

«Зрештою, мені приємно буде так довго чекати, — запевняла вона себе. Всю зиму я з насолодою мріятиму, що може-таки отримаю першу премію, а не один з дрібніших призів. Можливо, я маю всі підстави сподіватись на першу премію? А тоді, якщо я справді її отримаю, у мене вже не залишиться підстав для жодних турбот. А якщо не отримаю… мені випаде засмутитися набагато пізніше, ніж якби я знала результати вже зараз. Та й після того я зможу радіти з приводу хоча б того маленького призу, що мені дадуть».

Не отримати жодної премії Полліанна аж ніяк не розраховувала. Передруковане на машинці Міллі оповідання, на думку автора, мало довершений вигляд — наче щойно з друкарні.

Різдво того року було у будинку Гаррінґтонів невеселим попри всі зусилля Полліанни. Тітонька Поллі категорично заборонила відзначати свято і висловлювалась настільки недвозначно, що Полліанна не посміла зробити їй навіть дуже скромний подаруночок.

У вечір проти Різдва до них зазирнув Джон Пендлтон. Місіс Чилтон, вибачившись, пішла у свою кімнату. А Полліанна, морально втомлена цілоденним спілкуванням з тіткою, була дуже рада гостю. Однак, радість від його візиту виявилась оманливою, оскільки Джон Пендлтон приніс отриманого від Джиммі листа, в якому тільки й писалося, що про плани влаштування надзвичайно веселого різдвяного свята у гуртожитку молодих працівниць. Головними ініціаторами тих планів виступали сам Джиммі і місіс Керю; а Полліанна, хоч як соромно було їй самій собі у цьому зізнатися, на ту мить не схильна була слухати розповіді про різдвяні розваги та веселощі… надто розповіді Джиммі.

Джон Пендлтон, як на те, не бажав міняти тему розмови, навіть дочитавши до кінця синове послання.

— Чудову справу вони замислили! — заявив він, складаючи листа.

— Так, справді… молодці, — пробурмотіла Полліанна, намагаючись не виказувати свого настрою.

— Уявляєш, усе це відбувається просто зараз, цього вечора! От би побачити їх хоча б краєчком ока!

— Так-так! — удавано піднесено підтримала його Полліанна.

— Думаю, місіс Керю не помилилась, коли взяла Джиммі собі в помічники, — засміявся чоловік. — От тільки цікаво, як Джиммі упорається, граючи роль Санта Клауса перед п’ятдесятьма молодими жінками!

— Я думаю, він від цього в захваті! — труснула головою Полліанна.

— Либонь, так. Але ти розумієш — це не те саме, що вивчати будівництво гребель та мостів.

— Ще б пак!

— Закладаюся, однак, ті дівчата ніколи не відзначали свято веселіше, ніж цього разу у товаристві Джиммі.

— Авжеж, авжеж, — механічно вимовила Полліанна, намагаючись приховати дрож у голосі і не порівнювати свій безрадісний вечір перед Різдвом у компанії старого Джона Пендлтона з веселим святом у Бостоні, де Джиммі розважався у компанії півсотні дівчат.

Далі запала коротка пауза. Джон Пендлтон замріяно дивився на язики полум’я, що витанцьовували у каміні.

— Яка дивовижна жінка місіс Керю, — нарешті вимовив він.

— Так, вона просто чудова! — вигукнула Полліанна, абсолютно щиро.

— Джиммі багато писав мені про те, скільки вона всього зробила для тих дівчат, — вів далі чоловік, не відводячи погляду від полум’я в каміні. — До речі, у попередньому листі він чимало розповів мені про неї взагалі. Він каже, завжди був у захваті від неї, але ніколи ще так, як тепер, коли пізнав її по-справжньому.

— Вона просто чарівна! — палко запевнила його Полліанна. — Вона дуже славна жінка, і я її дуже люблю!

Джон Пендлтон раптом рвучко обернувся до Полліанни з дивним виразом в очах.

— Я знаю, дитино. Уяви собі, її ще хтось дуже любить.

На мить Полліанні завмерло серце. Несподіваний здогад ошелешив її.

Джиммі?! Чи не має Джон Пенлтон на увазі, що Джиммі любить… що він закоханий у місіс Керю?!

— Ви маєте на увазі… — невпевнено вимовила вона, але висловити вголос свій здогад не спромоглась.

— Я маю на увазі дівчат з гуртожитку, — відповів чоловік, доволі двозначно усміхаючись. — Хіба ти не здогадуєшся, що оті півсотні дівчат з гуртожитку мають бути в захваті від неї!

— Так, звісна річ… — промимрила Полліанна.

Вона ще щось сказала, але була настільки збентежена, що далі цілий вечір відмовчувалась, і Джон Пендлтон мав нагоду вилити душу.

Здається, він саме й мав таку потребу. Кілька разів він підхоплювався на ноги, ходив кімнатою, тоді знову сідав на своє місце. Він говорив і говорив, а в центрі його уваги незмінно залишалася місіс Керю.

— Дивна річ, як у неї склалося з отим Джемі. Я усе думаю: чи справді він її племінник?

Полліанна не відповіла, і чоловік розвивав далі свою думку після короткої паузи:

— Хоч би там як, він славний хлопчина. Мені він подобається. У ньому є щось вартісне, цілісність характеру. А вона його просто обожнює. То чи має значення: справді вони родичі чи ні?

Якусь мить він знову помовчав. Тоді повів далі трохи іншим тоном.

— Але найдивовижніше, що вона не вийшла заміж удруге. Адже вона по-справжньому вродлива жінка. Як ти гадаєш?

— Та…